Для нас те, що котрісь Чарльз і Мері Вітком жили у вікторіанській Англії, — історичний факт. Але також історичним фактом є те, що Мері Нельсон померла 1944 року разом із родиною, до якої вона прийшла в гості, Чарльз Вітком ніколи не одружився й зрештою загинув під час виконання обов’язків патрульного. Суперечність зауважено, а що навіть найменший парадокс небезпечно послаблює тканину простору-часу, то його належало усунути, стерши один із фактів. Ти вирішив, який саме.
Якимось краєчком своєї приголомшеної свідомості Еверард збагнув, що патрульні раптом звільнилися. Що його часоліт непомітно перехопили… перехоплюють… перехоплять, щойно він матеріалізується на майдані Пікаділлі. Еверард знав, що історія тепер має такий вигляд: Мері Нельсон із Жіночих допоміжних повітряних сил зникла безвісти, імовірно, загинула, коли бомба знищила будинок її сусідів Ендербі, які тим часом гостювали в неї; Чарльз Вітком зник у 1947 році, імовірно, потонув. Еверард знав, що Мері розповіли про Патруль; дівчині поставили психо-блок, щоб вона ніколи не змогла розповісти правди, а потім її разом із Чарлі відіслали до 1850 року. Він знав, що його друзі жили спокійним життям представників середнього класу, хоча вікторіанська Англія так ніколи й не стала їм справжньою домівкою, і що Чарлі часто сумував за часами, коли він працював у Патрулі… але потім дивився на своїх дружину й дітей і доходив висновку, що жертва, зрештою, не така вже й велика.
Еверард дізнався про все це, а тоді данелліанець щез. Коли в голові вщухла темна коловерть, американець поглянув прояснілими очима на двох патрульних і зрозумів, що не знає власної долі.
— Ходімо, — сказав перший патрульний. — Треба забиратися звідси, доки хтось не прокинувся. Ми підкинемо тебе до твого року. 1954-й, правильно?
— А що потім? — запитав Еверард.
Патрульний стенув плечима, намагаючись за невимушеною поведінкою приховати шок, який лишила по собі поява данелліанця.
— Відзвітуєш керівникові сектору. Ти показав, що зовсім не годишся до сталої роботи.
— То мене… звільнять, та й усе?
— Навіщо ж так радикально? Чи ти думаєш, що твій випадок перший такий за мільйон років існування Патруля? У нас є напрацьована процедура. Тобі, звісно, доведеться пройти додаткову підготовку. Люди з таким типом особистості, як у тебе, більше підходять для роботи позачасовим агентом — працювати в будь-якій епосі, будь-якому місці, усюди, де виникне потреба. Думаю, тобі сподобається.
Еверард знесилено сів на часоліт. Коли він злазив з нього, минуло десять років.
Чоловік, який наважився стати царем
1
Одного вечора в Нью-Йорку середини двадцятого століття Менс Еверард перевдягнувся у поношений домашній одяг і саме наливав собі випити, коли його перервав дзвінок у двері. Еверард лайнувся. Позаду були кілька днів виснажливої роботи, і він не потребував жодного іншого товариства, окрім як доктора Вотсона та його віднайдених оповідей[23].
Може, якось вдасться спекатися непроханого гостя? Менс почовгав до дверей і відчинив з насупленою міною:
— Привіт, — мовив він холодно.
Аж раптом йому здалося, ніби він потрапив на один із тих перших космічних кораблів, який щойно подолав земне тяжіння: Еверард стояв невагомий і безпомічний перед блиском зірок.
— Ой, — вихопилося в нього. — Я не чекав на тебе… Заходь.
Синтія Денісон на мить спинилась і глянула повз Еверарда на бар, над яким висів ахейський бронзовий шолом, прикрашений гребенем із кінської волосіні, і два перехрещені списи з тієї ж доби. Зброя тьмяно виблискувала й була неймовірно гарна. Синтія намагалася говорити твердим голосом, але той її підвів.
— Можеш мені чогось налити, Менсе? І то вже?
— Звісно.
Міцно стиснувши губи, він допоміг їй зняти пальто. Синтія зачинила двері й сіла на сучасну шведську канапу, таку саму охайну й практичну, як і зброя гомерівських часів. Понишпоривши в сумочці тремтячими руками, гостя дістала звідти пачку цигарок. Який час жінка з чоловіком не дивилися одне на одного.
— Досі віддаєш перевагу ірландському віскі з льодом? — запитав Еверард.
Його слова лунали немов звідкілясь здалеку, а руки, забувши всю отриману в Патрулі часу підготовку, не могли дати ради пляшкам і склянкам.
— Так, — відповіла вона. — То ти ще не забув…
Несподівано голосно клацнула її запальничка.
23
Найпевніше, йдеться про опубліковану 1954 року збірку оповідань «Подвиги Шерлока Голмса» (англ. «The Exploits of Sherlock Holmes»), написану сином Артура Конан Дойла Адріаном у співавторстві з Джоном Діксоном Карром.