Рим не дозволив. Намагаючись уникнути клопоту, легат сам-на-сам запропонував Бойокалові маєтність для нього та його родини. Вождь відмовився від хабаря:
— Ми не маємо землі, щоб жити, але не щоб померти.
Він повів своє плем’я угору річкою до тенктерів. Перед великим зібранням він закликав їх, бруктерів і всі інші племена, що потерпали від сусідства з імперією, приєднатися до нього й оголосити Римові війну.
Поки вони розводили шумовиння псевдодемократичних суперечок, легат переправив свої легіони через Рейн і став погрожувати винищити всіх, якщо прибульців не виженуть. Тим часом з Верхньої Германії[166] на північ вирушила друга армія і зайшла бруктерам у тил. Затиснуті в лещата, тенктери переконали своїх гостей покинути їх.
«Тільки не треба фарисейства. Сполучені Штати у В’єтнамі вчинять ще гіршу зраду, маючи значно менше виправдань».
Стежка розширилася до подоби вузької, поритої коліями дороги, яку проклали ноги, копита і колеса. Еверард і Флоріс кілька годин рухалися над її спусками і підйомами. Флоріс заздалегідь спланувала їхній шлях — непомітно спостерігаючи з височини, користуючись допомогою своїх крихітних дронів, застосовуючи метод проб і помилок, терпляче складаючи докупи клаптики ймовірно важливих спостережень. Чоловікові й жінці подорожувати без супроводу було трохи небезпечно, навіть не зважаючи на те, що розбійницькі напади не були у звичаї тенктерів. Проте агенти Патруля мусили прибути звичним способом, і потрібно було, щоб усі це бачили. У разі нападу вони могли скористатися для самозахисту пістолетами-паралізаторами, якщо тільки довкола не буде купи свідків, чиї розповіді могли б суттєво вплинути на це суспільство.
Поки що не виникало труднощів. Дедалі більше з’являлося подорожніх, що простували в тому напрямку, що й патрульні. Усі були чоловіки, усі здавалися заклопотаними чи стурбованими, усі малоговіркі. Виняток становив дебелий хлопчина з пивним черевом, що назвався Ґундікаром. Він їхав поруч із незвичною парою і без угаву теревенив, випромінюючи невиправну веселість. У дев’ятнадцятому чи двадцятому столітті, подумав Еверард, він був би заможним бакалійником або пекарем і щодня вчащав би до місцевої пивнички.
— І як це ви двоє дісталися сюди цілими й неушкодженими?
Патрульний згодував йому заздалегідь приготовану історію.
— Ой, чи ж так, мій друже? Я з племені ревдигнів, що живуть на північ від Ельби, чув про таких? Возив товари на південь… Між гермундурами й хаттами війна… На нас напали, з цілої валки лише я, здається, і вижив, а з усього добра боги зоставили мені цю дрібку начиння… Жінка лишилася вдовою, кревників більше не має, то й пристала радо до мене… Тепер пробиваємося додому вздовж Рейну і морського узбережжя, сподіваємось, більше не зустрінемо недругів… Чули про відунку зі сходу, що має промовляти до вас, тенктерів…
— Ех, правду кажеш, тяжкі настали часи, — зітхнув Ґундікар. — За річкою убії он теж потерпають через великі пожежі. — Він просяяв. — Мабуть, це їх так боги покарали за те, що лижуть римлянам халяви. Може, незабаром лихо впаде на весь той набрід.
— То ви будете битися, коли легіони прийдуть на ваші землі?
— Ну, тепер це було б нерозумно, ми не готові, та й ось-ось косовиця… Але мені не соромно зізнатися, що я ридма ридав, так мені шкода було тих бідолах-безхатьків. Нехай Мати виявить до них свою ласку! Сподіваюся, провидиця Ета повідає нам майбутнє і скаже, коли ми зможемо виправити цю кривду. А в тій погорілій Колонії, мабуть, було б чим поживитися, га?
166