На щастя для агентів — хоч це було й не дивно, — серед лангобардів, подібно, як Флоріс серед фризів, проживав етнограф. Патрулю потрібна була інформація про Центральну Європу в першому столітті нашої ери, і це було чи не найкраще місце для спостережень.
Йене Ульструп облаштувався тут дванадцять років тому. Він розповів, нібито його звати Домар, а прибув він з тої місцевості, яка в майбутньому стане околицями міста Берген у Норвегії, — справжньої terra incognita[167] для прив’язаних до суходолу лангобардів. Буцімто ворожнеча між родинами змусила податися його у вигнання. Він переправився до Ютландії: південні скандинави на той час уже вміли будувати доволі великі судна. Звідти Домар мандрував на своїх двох, розплачуючись за гостину піснями й віршами. За звичаєм, король віддячив за кілька підлесливих віршиків золотом і запрошенням залишитися. Домар уклав гроші в торгівлю, напрочуд швидко збив чималі статки і з часом надбав власне господарство. Його торговельні справи і природне для барда прагнення пізнати світ пояснювали його часті й тривалі відлучення. Багато подорожей він справді здійснював до тогочасних країв, хоча й міг полегшити собі дорогу хроноциклом.
Відійшовши до місця, де його ніхто не міг побачити, Ульструп викликав зі схованки машину часу. За мить, але водночас на кілька днів раніше, він був у таборі Еверарда й Флоріс. Вони розташувалися північніше, на незаселеній смужці землі — у двадцятому столітті її б назвали демілітаризованою зоною — між лангобардами й хавками.
З кручі, яку затуляли дерева, вони дивилися вниз на широку річку, що текла між берегами насиченої зеленої барви. Шурхотів очерет, кумкали жаби, полисками срібла скидалася риба, незчисленними метушливими зграями літали водоплавні птахи, часом біля протилежного берега, де жили суарини, пропливав човник.
— Ми трохи зануримося в природу цього краю, — сказала була Флоріс. — А не пурхатимемо з місця на місце, як безтілесні духи.
Вони скочили на ноги, коли прибув їхній колега. Стрункий, з волоссям кольору піску, Ульструп, як і вони, був одягнений на варварський лад. Це, звісно, не означало, що він з’явився перед ними, загорнутий у ведмежі шкури. На етнографі була сорочка, куртка й штани — все з добротного полотна, уміло пошите і зі смаком гаптоване візерунками. Золотар, який виготовив брошку, що сяяла у нього під горлом, навряд чи керувався елліністичними канонами, та, попри це, діло своє добре тямив. Ульструпове волосся було зачесане й зав’язане у вузол на правому боці, вуса підстрижені, але підборіддя їжачилося щетиною: тутешні леза значно поступалися «Жиллетту».
— Що вам вдалося довідатися? — вигукнула Флоріс.
Ульструп усміхнувся, і стало помітно, який він стомлений.
— Одразу й не розповісти, — відказав етнограф.
— Дай людині віддихатися, — промовив Еверард. — Прошу, сідайте сюди, — він вказав на вкриту мохом колоду. — Хочете кави? Чуєте, як пахне? Свіжа.
— Кава, — з насолодою протягнув Ульструп. — Як же часто вона мені сниться!
«Дивно, — промайнула в Еверарда думка, — що ми троє послуговуємося тут англійською мовою двадцятого століття. Хоча ні, не дивно. Адже він також наш сучасник, так? А англійська протягом якогось часу відіграватиме таку саму роль, що й латина тепер. Лише не так довго».
Вони зовсім трохи поговорили про те, про се, а тоді Ульструп споважнів. Його погляд, що зупинився на колегах, був схожий на погляд звіра, який втрапив до пастки. Він промовив, обережно добираючи слова:
— Так, я думаю, ви маєте рацію. Це щось незвичайне. Визнаю: мене лякають імовірні наслідки, у мене немає ні досвіду зі змінною реальністю, ні відповідної компетенції. Як я казав вам раніше, до мене доходили чутки про мандрівну чи то віщунку, чи то відьму, чи то казна-кого, але я не надавав цьому значення. Такі персонажі не те щоб типові для цього суспільства, але й не є чимось надзвичайним. Мене більше турбувала теперішня внутрішньоплемінна чвара в херусків, і я, чесно кажучи, обурився, коли ви зажадали від мене розвідати про цю чужинку. Прошу мене вибачити, агенте Флоріс, позачасовий агенте Еверарде. Я побачив її, послухав її промови, поспілкувався з багатьма людьми. Моя дружина-лангобардка переповіла мені, що жінки говорять поміж себе. Ви казали про той значний вплив, який Ета чинитиме на західні племена. Підозрюю, ви навіть не здогадуєтесь, який сильний цей вплив уже тут і як швидко він міцніє. Вона приїхала на простому возі. Я чув, його їй дали лемовії після того, як вона прийшла до них пішки. Звідси Ета поїде в розкішному фургоні, виготовленому за велінням короля й запряженому його найкращими волами. Вона прибула в супроводі чотирьох чоловіків. Відбуде — з дюжиною. Вона могла б мати значно більше — і жінок теж, — але, виявивши розумну практичність, вибрала саме цих людей і обмежилася ними. Гадаю, так вчинити їй порадив Гайдгін, про якого ви розповідали… Та це не так важливо. Я бачив, як горді молоді воїни благали, щоб Ета дозволила їм усе покинути й піти за нею як слуги. Я бачив, як їхні губи тремтіли, а очі наливалися слізьми, коли вона їм відмовила.