— Минуло лише кілька місяців, — сказав він, аби що-небудь сказати.
— Ентропійного часу. Звичайного, невикривленого, з добою, у якій двадцять чотири години, — вона видмухнула хмаринку диму й дивилася на неї. — Для мене минуло не набагато більше. Я ж перебувала в теперішньому часі майже постійно відтоді, як… як вийшла заміж. Лише вісім з половиною місяців за моїм біологічним виміром часу відтоді, як ми з Кітом… А для тебе, Менсе? Як багато часу збігло для тебе? Скільки років ти намотав, у скількох різних епохах побував відтоді, як був Кітові за дружбу?
Вона мала доволі високий, тонкий голос. Це була єдина вада, яку Еверард бачив у ній, хіба що комусь іще Синтія могла здатися замалою — ледве п’ять футів на зріст. Саме через голос її почуття ніколи не виявлялися на повну силу. Але Еверард бачив, що вона ледь стримується, щоб не заплакати.
Він простягнув їй віскі.
— До дна, — наказав патрульний. — Одним духом.
Синтія послухалась і ковтнула все, трохи закашлялася. Еверард знову наповнив її чарку, собі ж долив шотландського віскі з содовою. Відтак підсунув стілець і дістав з глибин свого побитого міллю халата люльку й тютюн. У нього досі тремтіли руки, але зовсім трішки, і він сподівався, що Синтія цього не помітить. Вона вчинила розумно, коли не вивалила відразу все, з чим прийшла: їм обом потрібен був час, щоб опанувати себе.
Тепер Еверард навіть наважився глянути на Синтію. Вона не змінилася. Її витончена фігурка, яку підкреслювала чорна сукня, була майже бездоганна. Золотаве, як сонячне проміння, волосся спадало на плечі; величезні блакитні очі сяяли з-під вигнутих дугою брів на обличчі з кирпатеньким носиком і завжди ледь розтуленими вустами. Макіяжу було небагато, тож важко було сказати напевно, чи плакала вона нещодавно. Але вигляд мала такий, ніби ось-ось заплаче.
Еверард узявся набивати люльку.
— Гаразд, Синтіє, — мовив він. — Розповіси мені?
Вона затремтіла. Зрештою витиснула з себе:
— Кіт. Він зник.
— Що? — Еверард випростався. — На завданні?
— Авжеж, де ще? Давній Іран. Він вирушив туди й досі не повернувся. Це було тиждень тому. — Вона поставила чарку на бильце канапи і сплела пальці докупи. — Звісно, Патруль шукав його. Я щойно сьогодні дізналася результати. Вони не можуть його знайти. Не знають навіть, що з ним сталося.
— Прокляття, — прошепотів Еверард.
— Кіт завжди… завжди вважав тебе своїм найкращим другом, — гарячково казала вона далі. — Ти не повіриш, як часто він про тебе згадував. Присягаюся, Менсе. Я знаю, ми давно не бачились, але ж тебе ніколи не було вдома і…
— Певна річ, — урвав він її. — Ти маєш мене за дитину? У мене були справи. До того ж ви тоді щойно побралися.
«Після того як я познайомив вас тої ночі під Мауна-Лоа і місяцем. Патруль часу не переймається званнями й посадами. І тому юній дівчині щойно з Академії, як-от Синтія Каннінґем, простій клеркині, прикріпленій до свого століття, ніяк не заборонено зустрічатися в неробочий час із заслуженим ветераном… як-от, я… так часто, як їм двом заманеться. І ніщо не заважає йому, використавши досвід і вміння бути своїм у кожній епосі, запросити її до Відня Штрауса на вальс або до Лондона Шекспіра на виставу в театрі. Або ж поблукати з нею по маленьких затишних барах Нью-Йорка Тома Лерера[24] чи побавитися в квача на сонячному гавайському пляжі за тисячу років до того, як туди дістанеться людина з каное. І його товаришеві патрульному також ніхто не забороняє приєднатися до них. А потім одружитися з нею. Певно, що так».
Еверард розкурив люльку. Коли його обличчя оповила димова завіса, він промовив:
— Розповідай із самого початку. Я не бачився з вами два чи три роки за своїм суб’єктивним часом, тому не знаю, над чим саме працював Кіт.
— Так довго? — здивовано перепитала Синтія. — Ти жодного разу навіть не взяв відпустки в нинішньому десятилітті? Ми справді дуже хотіли, щоб ти нас навідав.
— Досить уже вибачатися! — різко обірвав він її. — Якби хотів, то зайшов би.
Її тендітне, наче в ельфійки, личко скривилося, немов від ляпаса. Еверард знітився й перепросив:
— Вибач. Звичайно, я хотів зайти. Просто, як я сказав… ми, позачасові агенти, маємо до біса роботи, стрибаємо по всьому простору-часу туди-сюди, як блоха на пательні… Чорт! — Він спробував усміхнутися. — Ти ж мене знаєш, Синтіє. Я можу нагрубіянити, але це нічого не означає. У Давній Греції я спричинив виникнення легенди про Химеру. Мене знали як «дилайопода», дивну потвору з двома лівими ногами, що ростуть з рота.
Синтія покірно вигнула губи у слабкій усмішці й узяла з попільнички цигарку.
24