— …щоб стати на ночівлю, — закінчив Ваґніо, — і запастися вранці прісною водою. А потім попливемо вздовж берега до англів з товаром для великого ярмарку, який у них відбувається о цій порі року. А цей люд… захочуть, нехай приходять до нас, а ні — то лишимо їх у спокої. З них то і взяти нічого.
— А самих їх? Продати на невільничому ринку? — запитання було огидне Еверарду, але цілком природне для цієї доби.
— Ні, вони дременуть урозтіч, ледве побачать, що ми йдемо по них, і розженуть всю свою худобу. Тому й хати свої поставили там, де поставили. — Ваґніо примружив око. — А ти, мабуть, із суходільців, якщо не відаєш про це.
— Так, з маркоманів. — Це плем’я проживало достатньо далеко, приблизно там, де лежатиме західна Чехословаччина. — А ви? Чи не зі Сканії[168]?
— Ні. Альваринги оселяють половину острова неподалік від Геатського узбережжя[169]. Лишайся з нами на ніч, Марингу, і ми обміняємося оповідками… На що ти так дивишся?
Довкола них юрмилися охочі до новин моряки. Переважно високі й світловолосі, вони затуляли патрульному корабель. Аж тут двоє моряків, застоявшись, посунулися, і Еверард побачив, як з носа корабля на берег зістрибнув стрункий юнак. Тоді здійняв руки й допоміг зійти на суходіл жінці. Веледі.
Помилки бути не могло. «Я пізнав би це обличчя, ці очі навіть на дні океану, над яким володарює її богиня». Але яка ж вона юна тепер! Дівча-підліток, тоненька, немов лозина. Вітер метляв розпущені каштанові коси, лопотів довгою, до щиколоток, спідницею. Еверардові здалося, що на відстані десяти-п’ятнадцяти ярдів він побачив… Що ж він побачив? Погляд, який шукав щось поза цим місцем, губи, які раптом затремтіли чи, може, прошепотіли щось? Горе, втрату, мрію? Еверард цього не знав.
Певна річ, Веледа не виявила до нього жодної цікавості, як він і сподівався. Патрульний сумнівався, чи вона взагалі бодай глянула на нього. Бліде обличчя відвернулося в інший бік. Дівчина сказала кілька слів своєму чорнявому супутникові, і вони пішли від корабля вздовж берега.
— А, на неї, — збагнув Ваґніо й дещо напружився. — Дивні вони, ці двоє.
— Хто вони? — запитав Еверард.
Теж природне запитання, адже тоді мало хто чув, щоб жінка перетинала море інакше, як полонянка. Пізніше переселенці з Фризії та Ютландії перевезуть свої родини до Британії, але це станеться лише за кілька століть.
Хіба що скандинавські жінки почали плавати на кораблях так рано… Еверардові про це нічого не було відомо. Північна Європа тих часів була дуже погано досліджена. У Патрулі вважали, що до Великого переселення народів тамтешні події не можуть справляти сильного впливу на решту світу. Ось вам і сюрприз.
— Ета, донька Главаґаста, і Гайдгін, син Відугада, — відказав Ваґніо. Еверард зауважив, що її ім’я моряк назвав першим. — Вони заплатили за місце на кораблі, але пливуть не для того, щоб торгувати разом з нами. Власне, ярмарок її зовсім не цікавить, вона хоче, щоб ми висадили її — їх — десь по дорозі. Де саме, вона ще не сказала.
— Нумо краще готуватися до ночівлі, капітане, — пробурчав якийсь чоловік. Інші на це схвально загомоніли.
До сутінків залишалося ще досить часу, а дощ начебто не мав повернути в цей бік. «Моряки не хочуть говорити про неї, — збагнув Еверард. — Вони нічого не мають проти неї, я певен, але так, вона дивна».
Ваґніо хутко пристав на пропозицію своєї команди.
Еверард запропонував допомогти облаштувати табір. Ввічливо — бо ж статус гостя священний — капітан висловив сумнів, що суходолець може бути їм у цьому корисним. Тож Еверард попрямував у тому напрямку, куди пішли Ета з Гайдгіном.
Патрульний побачив, що вони зупинилися далеко попереду. Схоже, про щось сперечалися. Вона змахнула рукою, на диво владним жестом, як для такої тендітної дівчини. Гайдгін розвернувся й рушив назад швидкими широкими кроками. Ета пішла далі.
— Ось слушна нагода, — субвокалізував Еверард. — Може, вдасться розбалакати хлопчину.
— Тільки обережно, — відказала Флоріс. — Здається, він чимось засмучений.
— Ага. Але однаково треба спробувати, чи не так?
Замість того, щоб відстежити маршрут корабля назад у часі, вони влаштували цю зустріч, бо не наважувалися наосліп втрутитися в те, що могло бути джерелом нестабільності. Нічого не знаючи про події, які дали хід майбутньому, Еверард і Флоріс наражалися на небезпеку їх скасувати. Тут агенти сподівалися з мінімальним ризиком з’ясувати щось заздалегідь.
Гайдгін рвучко спинився, похмуро дивлячись на незнайомця. Теж підліток, може, на рік чи два старший за Ету. У цій добі він уже вважався дорослим, але досі був незграбним, остаточно не сформованим, а обличчя з гострими рисами вкривав тільки пушок. Хлопець був одягнений у вадмал[170], від якого на вологому повітрі різко тхнуло, і чоботи з білими розводами від солі. На боці висів меч.
169