Еверарда врятували натреновані рефлекси. Він встиг виставити ратище списа навскоси так, щоб відбити удар. Залізо глибоко ввігналось у дерево, але висушений ясен витримав і не переламався. Гайдгін замахнувся мечем знову. Еверард застосував спис як квотерстаф[171]. «Аби лише не вбити його: він живий у майбутньому та й, у будь-якому разі, це ще тільки дитина…» Почувся глухий удар по голові, який приголомшив би Гайдгіна, якби ратище не переломилося. А так хлопець тільки похитнувся.
— Та заспокойся ти, шаленцю! — загорлав Еверард. У голові гуділо від тривоги й люті. «Що в біса відбувається?» — То тобі потрібен охоронець для твоєї дівчини чи ні?
Гайдгін, завиваючи, кинувся на нього. Цей удар меча був слабкий, і патрульний легко від нього ухилився. Відкинувши уламок списа, Еверард підступив ближче, схопив Гайдгіна за туніку, взяв його на стегно й швиргонув футів на шість від себе.
Юнак зіп’явся на ноги і став намацувати кинджал на поясі. «Треба з цим закінчувати». Еверард завдав удару карате в сонячне сплетіння. Упівсили. Гайдгін зігнувся навпіл і впав, хапаючи ротом повітря. Патрульний присів коло нього, щоб пересвідчитися, чи не заподіяв надто серйозної шкоди і чи хлопчина не вдавиться блювотою.
— Wat drommel… Що відбувається? — перелякано вигукнула Флоріс.
Еверард випростався.
— Не знаю, — тоскно відказав він. — Схоже, я мимоволі зачепив його за оголений нерв. Мабуть, хлопчину кілька днів чи й тижнів мордували понурі думки, ось він і перенервував. Не забувай, він зовсім юний. Якісь мої слова або дії спровокували цей нервовий зрив. А в цьому суспільстві, як ти знаєш, серед чоловіків він може набувати форми бойового шалу.
— Не думаю, що… що ти зможеш… якось виправити становище.
— Ні, не зможу. Тим паче, коли все таке ненадійне. — Еверард оглянув берег. Етина постать — маленька цятка тріпотливої темряви — пливла далі в прибережній імлі, наполовину розчинившись у ній. Занурена у свої мрії, чи жахіття, чи бозна-що, вона не помітила бійки. — Мені краще забиратися звідси. Морякам повідомлю, що розгубився — а це не далеко від істини, так? — але не схотів ані різати йому горлянки, поки він у безпорадному стані, ані давати йому нагоду перерізати мою пізніше, ані возитися з примиренням. Мені нема до нього жодного діла, скажу я, та й піду собі геть.
Він підібрав вістря списа, як вчинив би Маринг-маркоман, і вирушив до корабля. «Вони будуть розчаровані, — подумав Еверард, криво посміхаючись. — Чутки з дальніх країв — неабияка цінність. Що ж, зате мені не доведеться переказувати ту хитромудру байку, яку ми склали».
— Тоді ми можемо вирушати просто на Еланд, — промовила Флоріс без емоцій у голосі.
— Куди?
— На Етину батьківщину. З капітанових слів її можна безпомилково визначити. Це довгий вузький острів біля Балтійського узбережжя Швеції. Навпроти нього згодом буде побудоване місто Кальмар. Одного разу я провела на Еланді відпустку. — Голос її зробився мрійливим. — Там було — буде — доволі гарно. Повсюди старі вітряки, давні кургани, затишні села, а на кожному виступі — маяк підноситься над водою, де гойдаються човники… Але то буде лише в майбутньому.
— Я б і сам радо відвідав таке місце, — мовив Еверард. — У майбутньому.
«Можливо. Залежить від того, які у мене залишаться після цього візиту спогади про те, що було дев’ятнадцятьма століттями раніше».
Еверард поплентався піщаним берегом.
13
Главаґаст, син Унвода, був королем альварингів. Його дружину звали Ґодагільд. Вони жили в Лайкіані, найбільшому поселенні їхнього племені, що налічувало понад два десятки будинків і було огороджене стіною, мурованою насухо. Довкола осади розляглося вересове пустище, де хіба тільки вівці могли знайти собі харч. Натомість ворогові годі було наскочити на поселення зненацька: його помітили б здалеку. До східного краю острова йти було близько, не набагато далі й до західного, де здіймався будівельний ліс. На південь від Лайкіана невдовзі починалися добрі пасовиська й орні землі, що тяглися аж до берега.
Колись альварингам належав увесь Ейн, аж доки з великої землі не переправилися геати й протягом кількох поколінь не оволоділи його багатшою північною половиною. Урешті-решт альварингам вдалося-таки зупинити їхній наступ. Багато хто серед геатів казав, що південна частина не варта того, щоб за неї воювати; їхні ж супротивники стверджували, що ворога посів страх перед гнівом Ньєрди. Альваринги досі шанували її так само, як асів, якщо не більше, тоді як геати навесні приносили богині в жертву лише одну корову. Хай там як, але відтоді два племені більше торгували, ніж воювали.