— Не лише прямо, але й зухвало. Ми не зробимо такого подарунка заколотникам. Ми не можемо.
Еверард пом’якшив тон.
— Ті… від чийого імені я говорю… вважають, що ви вже достатньо покарали їх. Хіба ви не досягнете своєї мети, якщо батави та інші племена повернуться до васальної залежності, а їхні спільники за Рейном заспокояться? Взамін вони просять лише те, що винні своїм людям. Жодної децимації[173], жодного рабства, жодних полонених для тріумфальних в’їздів чи боїв на аренах. Натомість — амністія всім, зокрема й Цивілісові. Повернути ті племінні землі, які захоплено. Покласти край зловживанням, які, власне, й спричинили повстання. Це означає передусім помірні податі, місцеве самоврядування, дозвіл на торгівлю й більше жодних примусових призовів до війська. За умови, що на це все погодитеся, ви знову матимете стільки добровольців, скільки Римові буде потрібно.
— Чималий набір вимог, — промовив Церіал. — У мене немає таких повноважень.
«Ага, тобто ти не проти розглянути ці вимоги».
Еверарда пройняло радісне збудження. Він нахилився вперед.
— Командувачу, ви з дому Веспасіана, Веспасіана, за якого воював і Цивіліс. Імператор дослухається до вас. Усі кажуть, що він практичний чоловік, якому важлива не порожня слава, а щоб усе працювало як слід. Сенат… сенат дослухається до імператора. Якщо захочете, якщо докладете зусиль, командувачу, ви зможете проштовхнути цей договір. Вас будуть згадувати не як Вара, а як Германіка.
Примруживши око, Церіал глянув на нього з-за столу.
— Як на варвара, ти збіса обізнаний, — промовив він.
— Я багато де був, володарю, — відповів Еверард.
«Авжеж, багато-багато де, по всьому світу побував, по яких тільки століттях не пострибав! А нещодавно навідався до того місця, звідки прийшли твої найприкріші біди, Церіале».
Як давно, здається, була та ідилія на Еланді. Та ні, на Ейні! Двадцять п’ять календарних років тому. Главаґаст, і Відугад, і більшість тих, хто так гостинно їх прийняв, були, найпевніше, вже мертві, кістки їхні — у землі, а імена згадувалися дедалі рідше. Разом з ними підійшли біль і збентеження, що лишилися після вчинку їхніх дітей, яких покликала в путь недовідома причина. Але для Еверарда минув заледве місяць відтоді, як він і Флоріс попрощалися з Лайкіаном. Чоловік і дружина, мандрівники з далекого півдня, які разом з кіньми переправилися морем і захотіли на якийсь час напнути намет поблизу приязного поселення… Незвична, а отже, захоплива подія — і люди ставали балакучішими, ніж будь-коли у своєму житті. Але були й години, проведені удвох в наметі або просто неба, на літньому вересовищі… Втім, опісля обоє мусили з головою поринути в роботу.
— До того ж у мене є зв’язки, — промовив Еверард.
«Історичні архіви, бази даних, великі координувальні комп’ютери, фахівці Патруля часу. Знання того, що саме ця конфігурація умов має потужний негативний зворотний зв’язок. Ми визначили випадковий чинник, який може спровокувати лавину змін. Тепер наше завдання — пригнітити його».
— Гм, — сказав Церіал. — Я хотів би детальніше почути твою історію. — Він кахикнув. — Але це іншим разом. Сьогодні ми зосередимося на справі. Так, я й справді хочу витягнути своїх людей з цього болота.
«А мені цей чоловік починає подобатися. Скидається чимось на Джорджа Паттона[174]. Так, ми з ним можемо знайти спільну мову».
Церіал проказав, зважуючи кожне слово:
— Скажи вождям ось що, і нехай вони передадуть мої слова Цивілісові. Я бачу одну велику перепону. Ти згадував про германців за Рейном. Я не можу погодитися на те, що він хоче, і відвести легіони, тимчасом як племена за річкою тільки й чекають, щоб їм свиснули й знову закликали на війну.
— Цивіліс цього не робитиме, запевняю вас, — мовив Еверард. — Якщо запропоновані умови будуть дотримані, він здобуває те, заради чого боровся, чи принаймні прийнятний компроміс. Хто ж іще може розпочати нову війну?
Церіал склав рот у жорстку складку.
— Веледа.
— Віщунка бруктерів?
— Відьма. Знаєш, я навіть розмірковував, чи не завдати удару по ним лише для того, щоб захопити її. Але вона щезла б десь у лісах.
— А якби якимось чином вам вдалося задумане, це було б однаково, що схопити в руки осине гніздо.
Церіал кивнув.
— Кожен шаленець від Рейну до Свебського моря схопився б за зброю. — Він мав на увазі Балтійське море, і він мав рацію. — Але ще гірше — для моїх онуків, якщо не для мене, — дозволити їй і далі виплескувати свою отруту. — Римлянин зітхнув. — Якби не вона, уся ця буча могла б ущухнути. А так…
174