Янне Флоріс злізла з хроноцикла й прибрала якомога величнішого вигляду. Минулого разу, заскочена подіями зненацька, вона була одягнена, як будь-яка германка залізної доби. Тоді це не мало значення, але в Етиній пам’яті, поза сумнівом, закарбувався набагато величніший образ, тому до цього візиту Флоріс підготувала належне вбрання. Її фалдована сукня виблискувала білістю, на поясі палахкотіли самоцвіти, срібна пектораль мала візерунок рибальської сітки, а у волоссі, заплетеному в дві бурштинові коси, сяяла діадема.
— Не бійся, — промовила Флоріс мовою, якою Ета розмовляла в дитинстві. — Говори тихо. Я повернулася до тебе, як і обіцяла.
Ета випросталася, притиснула руки до грудей, натужно ковтнула раз чи двічі. Очі здавалися величезними на тонкому, із загостреними рисами, обличчі. Каптур спав, і світло вихопило сиві пасма, що сріблились у волоссі. На кілька секунд віщунка затамувала подих. Потім, навдивовижу швидко, її опанував спокій — смиренність, нехай і більше стоїчна, ніж екзальтована, — жінка була готова прийняти те, що судилося.
— Я завжди знала, що ти повернешся, — мовила вона. — Я готова йти, — і додала пошепки: — Давно готова.
— Йти? Куди йти? — запитала Флоріс.
— У позасвіття. Ти забереш мене до темряви й спокою. — Вона стривожилася. — Хіба ні?
Флоріс напружилась.
— Те, що я хочу від тебе, важче за смерть, — зітхнула вона.
Ета трохи помовчала, перш ніж відповісти:
— Як забажаєш. Я звикла до страждань.
— Я не завдам тобі кривди! — вихопилося у Флоріс. Повернувши собі належну поважність, вона додала: — Ти багато років служила мені.
Ета кивнула.
— Бо ти повернула мені життя.
Флоріс не змогла стримати зітхання.
— Скалічене й понівечене, боюся.
Голос віщунки пожвавішав.
— Ти врятувала мене неспроста, я знаю. Ти врятувала мене задля інших, хіба ні? Задля всіх жінок, яких ґвалтують, чоловіків, яких убивають, дітей, яких забирають у матерів, вільних людей, яких заковують у кайдани. Я повинна була закликати їх помститися Римові. Адже так?
— Ти вже не впевнена?
На її віях зблиснули сльози.
— Якщо я помилялася, Ньєрдо, чому ти не зупинила мене?
— Ти не помилялася. Але послухай мене, дитя. — Флоріс простягнула руки. Немовби й справді маленька дівчинка, Ета взяла їх у свої долоні, холодні й злегка тремкі. Флоріс набрала у груди повітря. Полилися величні слова:
— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру[175]!
Ета побожно дивилася на неї.
— Я чую тебе, богине.
— Це давня мудрість, Ето. Слухай же далі. Ти добре попрацювала й засіяла ниву для мене, як я й хотіла. Але роботу твою ще не завершено. Тепер потрібно зібрати врожай.
— Як?
— Завдяки завзяттю, яке ти пробудила в них, західні племена воюватимуть за свої права, аж доки римляни нарешті піддадуться й погодяться повернути загарбане. Але вони, римляни, досі бояться Веледи. Поки ти можеш знову гукнути до повстання проти них, вони не наважаться відвести війська. Настав час тобі від мого імені закликати до миру.
Етині очі спалахнули захватом.
— І вони заберуться звідси? Ми їх позбудемося?
— Ні. Вони лишать своїх намісників у племенах і збиратимуть данину, як і збирали. Але, — поспішно додала Флоріс, — вони чинитимуть по справедливості, а жителі по цей бік Рейну теж виграють від торгівлі й дотримання законів.
Ета кліпнула й нестямно замотала головою, обхопивши її скарлюченими пальцями.
— Не буде справжньої свободи? Не буде відплати? Богине, я не можу…
— Така є моя воля. Корися їй, — наказала Флоріс і знову пом’якшила голос: — А для тебе, дитя моє, буде нагорода — нова оселя, спокійне й затишне місце, де ти дбатимеш про мою божницю, яка відтепер стане святилищем миру.
— Ні. Ти… ти мала б знати… — затинаючись, промовила Ета. — Я поклялася…
— Про що? — скрикнула Флоріс і за мить додала: — Розкажи мені, я… хочу, щоб ти прояснила все сама для себе.
Тремтяча, виснажена жінка, що стояла перед нею, повернула собі рівновагу. На Етину долю випало чимало загроз і жахіть, тож віщунці вдалося подолати збентеження. По хвилі вона промовило, трохи сумовито: