Належать їй і дерева, і виноградники, і плоди. Належать їй море і кораблі, що ним ходять. Від неї залежить добробут смертних і мир поміж ними.
20
— Щойно отримала твого листа, — сказала Флоріс телефоном. — Звісно, Менсе, заходь, коли зможеш.
Еверард не витрачав часу на переліт літаком. Засунувши паспорт до кишені, він перестрибнув просто з нью-йоркського офісу Патруля до амстердамського. Там він роздобув трохи гульденів, узяв таксі й поїхав до Флоріс.
Коли він зайшов, вони обійнялися. Поцілунок її був скоріше ніжний, ніж пристрасний, і тривав недовго. Еверард навіть не знав, здивувало його це чи ні, засмутило чи втішило.
— Привіт, привіт, — прошепотіла вона йому у вухо. — Давненько не бачилися.
Проте її гнучке тіло ледь притиснулося до нього й одразу ж відсторонилося. Еверардів пульс став заспокоюватися.
— Маєш розкішний вигляд, як завжди, — мовив патрульний.
Це була правда. Коротке чорне плаття облягало високий стан, відтіняючи заплетене в коси бурштинове волосся. Єдина прикраса — срібна брошка-громоптах, пришпилена зліва на грудях. Чи не на його честь?
Легкий усміх вигнув її губи.
— Дякую, але придивися краще. Я страшенно втомилася — хоч зараз у відпустку.
У її бірюзових очах і зморшках довкола них Еверард помітив сліди тих думок, що її мордували. «Свідком чого ще їй довелося стати, відтоді як ми попрощалися? — подумав він. — Від чого мене вирішили оберегти?»
— Розумію. Авжеж, розумію краще, ніж мені хотілося б. На тебе скинули велетенський шмат роботи. Мені слід було лишитися й допомогти.
Вона похитала головою.
— Ні, я усвідомлювала це тоді, усвідомлюю й тепер. Коли кризу подолали, для тебе, позачасового агента, знайдеться краще застосування. Ти мав достатньо повноважень, щоб лишитися до завершення завдання, але знав, що це надмірна ціна для твого життєвого ресурсу, — вона знову всміхнулася. — Старий добрий Менс із незрадливим почуттям обов’язку.
«Тим часом ти, фахівець, яка добре знає цей окіл, змушена доводити справу до кінця. З сякою-такою допомогою від твоїх колег-дослідників і помічників, навчених — не надто, так? — спеціально до цього завдання, ти мусиш спостерігати за подіями, мусиш упевнитися, що їхній хід не відхиляється від Таціта-першого. То там, то тут раз по раз, поза сумнівом, доводиться щонайобережніше втручатися, аж доки історія не вийде з нестабільної зони простору-часу і її можна буде безпечно полишити саму на себе. О, ти заслужила свою відпустку, ще б пак».
— Як довго ти лишалася у справі? — запитав він.
— Із сімдесятого до дев’яносто п’ятого року. Звісно, я переміщувалася в часі, тож на моїй світовій лінії загалом вийшло… щось рік із гаком. А ти, Менсе? Що ти робив?
— По правді сказати, нічого особливого, тільки відновлювався, — зізнався він. — Я знав, що ти повернешся цього тижня через батьків і через своє публічне життя в цій добі, тож перестрибнув одразу сюди, почекав кілька днів, а тоді написав тобі.
«Та чи справедливо це? Я-то вже відійшов, бо, по-перше, не такий чутливий, як ти, і події минулого мордують мене менше, ніж тебе, а по-друге, тобі довелося пробути там на багато місяців довше».
Флоріс дивилася немовби крізь нього.
— Це дуже мило з твого боку. — Похапцем розсміявшись, вона схопила його за руки. — Що ж ми стоїмо тут? Ходімо, влаштуємося зручніше.
Вони пройшли до кімнати, заповненої книжками й картинами. Флоріс накрила столик, приготувала каву, бутерброди й усілякі закуски, дістала пляшку шотландського віскі — його улюбленого, «Ґленлівет», хоча Еверард і не пам’ятав, чи згадував колись про це. Вони сіли на канапу, одне поруч одного. Флоріс відхилилася на спинку й аж просяяла.
— Зручно? — промуркотіла вона. — Та ні, просто розкішно. Я знову вчуся цінувати свою рідну добу.
«Вона справді розслабилася чи тільки вдає? Я ось ніяк не можу».
Еверард сидів на краєчку канапи. Він налив їм обом кави і чистого віскі собі. На його запитливий погляд Флоріс похитала головою і взяла свою чашку.
— Для мене ще зарано, — відповіла вона.
— Агов, таж я не пропоную залити очі, — запевнив її він. — Перекинемо по склянці, поговоримо й, сподіваюся, підемо кудись повечеряємо. Як щодо того чудового карибського ресторанчика? Або ж, якщо хочеш, я можу вчинити спустошення на рийстафелі[176].
— А потім? — спокійно запитала вона.
— Потім? Ну… — Він відчув, як кров кинулася йому до щік.
— Розумієш, навіщо мені ясна голова?
— Янне! Невже ти гадаєш, що я…
176