— Так, — схлипнула вона в нього на плечі. — Хіба могла я вчинити інакше?
— Звісно. Ти не могла не прийти. Ти полегшила їй відхід. Що ж тут поганого?
— Вона… вона попросила… а я пообіцяла…
Флоріс заридала.
— Життя після смерті, — здогадався Еверард. — Вічне життя з тобою, у морській оселі Ньєрди. І після цього вона щасливою відійшла до темряви.
Флоріс відірвалася від нього.
— Це була брехня! — закричала вона, скочила на ноги, перечепилася через кавовий столик і заходила туди-сюди по кімнаті, то нервово переплітаючи пальці, то вдаряючи кулаком по долоні, знову й знову. — Усі ці роки — брехня, ошуканство! Я її використовувала! А вона вірила в мене!
Еверард вирішив за краще лишатися на місці й налив собі ще віскі.
— Заспокойся, Янне, присядь, — умовляв він. — Ти зробила те, що мала зробити, задля добра всього світу. І ти зробила це з любов’ю. Що ж до Ети, ти дала їй все, чого вона тільки могла побажати.
— Bedriegerij[177] — усе фальшиве, усе порожнє, як і більшість того, що я робила.
Еверард влив до рота ковток оксамитового вогню.
— Слухай-но, я тебе досить добре знаю. Ти найчесніша людина з усіх, кого я зустрічав. Власне кажучи, аж занадто чесна. А ще, і це важливіше, ти дуже добра за своєю природою. Щирість — найбільш переоцінена чеснота. Янне, ти помиляєшся, коли гадаєш, ніби в чомусь винна. Але в будь-якому разі рухайся далі: заклич на допомогу здоровий глузд і пробач собі.
Флоріс зупинилася, обернулась до нього, потамувала сльози, витерла очі й заговорила, поступово віднаходячи рівновагу:
— Так, я… розумію. Я… я думала про це… не один день… перед тим, як запропонувала Патрулю свій план. Пізніше я лише д-дотримувалася його. Ти правий: це було потрібно, і я знаю, що багато історій, якими живуть люди, є міфами, а багато міфів створені штучно. Вибач мені цю сцену. Просто минуло зовсім мало часу на моїй світовій лінії відтоді, як Веледа померла на руках у Негаленнії.
— І тебе переповнюють спогади. Звісно. Пробач мені.
— Тут нема твоєї провини. Звідки тобі було знати? — Флоріс глибоко вдихнула повітря. Її опущені руки стиснулися в кулаки. — Але я не хочу брехати більше, ніж мушу. І я ніколи не хочу брехати тобі, Менсе.
— Про що ти? — запитав він, побоюючись і водночас здогадуючись, що вона має на увазі.
— Я думала про нас, — мовила Флоріс. — Багато думала. Гадаю, те, що між нами сталося, те, що ми зблизилися, було неправильно…
— Ну, зазвичай, може, й було б. Але в нашому випадку це не зашкодило роботі. Навпаки, я відчував піднесення. Це було пречудово.
— Для мене теж. — Одначе її голос невблаганно ставав дедалі спокійнішим. — Ти прийшов сюди, бо сподівався поновити наші стосунки, так?
Еверард спробував усміхнутися.
— Визнаю, винний. У ліжку ти просто вогонь, люба.
— Та й ти нівроку. — Квола усмішка зів’яла — І як ти собі це бачив далі?
— Ще більше того ж.
— Завжди?
Еверард занімів.
— Це було б важко, — промовила Флоріс. — Ти позачасовий агент, а я польовий. Ми проводили б більшість часу окремо.
— Але ти могла б перевестися до відділу обробки даних або ще кудись, де працювала б у рідному околі. — Еверард подався вперед. — Знаєш, а це чудова ідея. У тебе є аналітичні здібності для такої роботи. Ти розпрощалася б з ризиком, труднощами і, так, більше б не мусила спостерігати за всіма цими стражданнями, яким тобі не дозволено запобігти.
Вона похитала головою.
— Я не хочу. Попри все, я відчуваю, що корисніша в тій сфері, де працюю, і буду корисна, доки не стану занадто стара й немічна.
«Якщо тільки доживеш до такого віку».
— Звісно. Виклики, пригоди, повнота життя, інколи можливість допомогти. Ти людина саме такого ґатунку.
— Я могла б зненавидіти чоловіка, який змусив би мене це покинути. Цього я теж не хочу.
— Що ж… — Еверард підвівся. — Гаразд, — промовив він, почуваючись, наче щойно вистрибнув із літака. «Треба розгортати свій парашут». — У нас буде мало домашнього затишку, зате поміж завданнями все буде на найвищому рівні. Тобі таке підходить?
— А тобі? — відказала Флоріс.
Еверард зупинився на півдорозі до неї.
— Тобі відомо, чого може потребувати моя робота, — промовила вона. У неї зблідло обличчя. «Тут нема чого червоніти», — промайнуло десь у закутку Еверардової свідомості. — І під час цього останнього завдання також. Я не завжди вдавала із себе богиню, Менсе. Час від часу доречнішим виявлялося побути простою германською жінкою, яка опинилися далеко від дому. Або ж просто хотілося забутися на одну ніч.