Кров гупала йому в скронях.
— Я не святенник, Янне.
— Ти провінційний хлопчина з фермерської сім’ї. Ти сам мені це сказав, і я переконалася, що це правда. Я можу бути тобі другом, напарницею, коханкою, але ніколи в глибині своєї душі ти не вважатимеш мене чимось більшим. Будь чесний.
— Намагаюся, — хрипко промовив він.
— Для мене це було б гірше, — докінчила Флоріс. — Мені довелося б надто багато приховувати від тебе. Я почувалася б, наче зраджую тебе. У цьому немає жодного сенсу, авжеж, але саме так я почувалася б. Менсе, нам краще не закохуватися сильніше одне в одного. Нам краще попрощатися.
Наступні кілька годин вони провели розмовляючи. Наприкінці вона поклала свою голову йому на груди, він обійняв її на хвилину, а потім пішов.
IV
Маріє, Мати Божа, мати печалі, мати порятунку! Будь із нами тепер і в годину нашої смерті.
Ми пливемо на захід, але ніч випереджає нас. Подбай за нас у темряві й доведи до нового дня. Нехай корабель наш везтиме найцінніший з усіх вантажів — твоє благословення.
Чиста, як ти сама, вечірня зоря твоя сяє на призахідному небі. Нехай світло твоє веде нас. Заспокой море своєю ласкавою рукою, надми наші вітрила своїм диханням на шляху нашому й поверни щасливо назад до коханих наших, а наприкінці допровадь нас своїми молитвами на небо.
Ave Stella Maris[178]!
Рік викупу
10 вересня 1987 року
«Чудова самотність». Авжеж, Кіплінг міг так сказати. Пригадую, як мурахи пробігли в мене по спині, коли я вперше почула ці його слова. Дядько Стів читав мені цей вірш[179]. Хоча відтоді минуло вже, мабуть, кільканадцять років, але вони діють на мене так само. Вірш, звичайно, про море й гори; але такими і є Галапагоси, Зачаровані острови.
Сьогодні мені потрібно бодай дещиці тієї самотності. Туристи здебільшого — веселі й приємні люди. Та все ж коли день у день водиш їх тими самими маршрутами, знову й знову відповідаючи на ті самі запитання, це таки починає тебе стомлювати. Але тепер туристів стало менше, моя літня робота незабаром скінчиться, і я повернуся додому, до Штатів, де почну вчитися в аспірантурі. Більше такої нагоди не трапиться.
— Вандо, люба!
Роберто вжив слово «querida», що могло означати значно більше. Але не конче. Поки я на мить замислююся над цим, він каже далі:
— Будь ласка, дозволь мені принаймні супроводжуватися тебе.
Хитаю головою.
— Мені шкода, мій друже. — Знову не зовсім точно: «amigo» теж годі перекласти однозначно. — Я ні на кого не серджуся. Аж ніяк. Я лише хочу кілька годин побути на самоті. Тобі хіба ніколи цього не хочеться?
Я кажу правду. Мої колеги-гіди — хороші люди. Я хотіла б, щоб ті приятельські стосунки, які в мене тут зав’язалися, збереглися. Так, звісно, і буде, якщо ми знову зберемося разом. Але певності в цьому немає. Може, я матиму змогу повернутися сюди наступного року, а може, й не матиму. Зрештою, може, мені вдасться здійснити свою мрію і приєднатися до персоналу дослідницької станції Чарльза Дарвіна, а може, й не вдасться: вони не беруть багато науковців, а тим часом якась нова мрія може нагодитися й захопити мене. Ця подорож човном ушістьох по архіпелагу і з дозволом на ночівлю в наметах цілком може стати кінцем того, що ми назвали «el companerismo», себто товариство. Одна-дві листівки на Різдво — ось і все, гадаю, що лишиться по ньому.
— Тобі потрібен захист, — продовжує далі Роберто у своєму драматичному стилі. — Той дивний чоловік, про якого нам казали, розпитував по всьому Пуерто-Айора про молоду біляву північноамериканку.
Дозволити Роберто мене супроводжувати? Я вагаюся. Він вродливий, веселий на вдачу та ще й джентльмен. Наші стосунки не можна назвати романом, але за ці кілька місяців ми доволі тісно зблизилися. Хоча Роберто ніколи мені цього не казав, та я знаю, як він сподівався, що ми станемо ще ближчими. Цьому було нелегко опиратися.
Але опиратися треба було, радше заради його ж добра, ніж мого. Не через національність Роберто. Як на мене, з усіх країн Латинської Америки Еквадор — це та, де янкі почуваються найкраще, майже як удома. За нашими стандартами там усе працює правильно. Кіто просто чарівне, і навіть Гуаякіль — потворне, задушене смогом, кипуче місто — скидається на Лос-Анджелес. А проте Еквадор — не Сполучені Штати, і якщо дивитися з цього боку, то в мене виникає багато складнощів, починаючи з того, що я досі не певна того, коли буду готова десь осісти, якщо взагалі колись буду.
178