Тому, сміючись, відповідаю:
— О так, мені розповідав на пошті сеньйор Фуентес. Бідолашний, він мав такий схвильований вигляд! Казав, що той незнайомець був дивно вдягнений, мав незвичний акцент і все таке інше. Хіба він досі не знає, які диваки часом сходять з круїзних лайнерів? І скільки білявок буває на Галапагосах? Сотень п’ять на рік?
— У кожному разі, — додає Дженніфер, — як цей таємний Вандин обожнювач дістанеться до неї? Уплав?
Нам відомо, що відтоді як ми полишили Санта-Крус, жоден корабель не причалював до Бартоломе; яхт поблизу нема, а тутешніх рибалок кожен упізнав би.
Роберто червоніє під засмагою — до слова, ми всі тут засмаглі. Я співчутливо поплескую його по руці й кажу до решти:
— Розважайтеся, хлопці й дівчата, пірнайте, плавайте під водою чи робіть що кому подобається. Я повернуся вчасно, щоб допомогти з вечерею.
Тоді швидко рушаю від бухти. Мені справді вкрай потрібно побути наодинці з цією чудернацькою, жорсткою і прекрасною природою.
Пірнаючи, я могла б розчинитися в ній. Вода тут прозора, наче скло, і шовковиста на дотик; раз по раз трапляються пінгвіни, що радше немовби летять у ній, а не пливуть; танець рибок схожий на феєрверк; морські водорості велично погойдуються, наче витанцьовують гулу[180]; а ще можна потоваришувати з морськими левами. Але інші пірнальники надто балакучі. І хай вони дуже милі люди, та я хочу спілкуватися лише з природою. Я не могла в цьому перед усіма зізнатися. Це прозвучало б надто пафосно, немовби я з «Ґрінпісу» або з Берклійської Народної Республіки[181].
Тепер, коли позаду лишилися білий черепашковий пісок і мангрові зарості, здається, ніби під ногами у мене сама випалена земля. Бартоломе, як і його побратими, — острів вулканічного походження, але на ньому майже немає родючого ґрунту. Вже починає припікати ранкове сонце, а на небі — ні хмаринки, щоб погамувати цей пал. Де-не-де стримлять хирляві чагарі й кущики трави, але й ті трапляються чимраз рідше, що ближче я підходжу до Піннакл-Рок[182]. Мої «адідаси» шепочуться про щось із темною лавою в палахкій тиші.
А втім… серед каміння й калюж, що лишилися після припливу, метушаться яскраві помаранчево-блакитні краби. Прямуючи в глиб острова, я помічаю ящірку — цей вид трапляється тільки тут. Я стою за крок від тваринки із синіми лапками: дурненька, замість шугнути навтьоки, просто дивиться на мене — наївне створіннячко. Перед очима пурхають зяблики. Це галапагоські зяблики, або ж в’юрки, ті самі, що допомогли Дарвінові збагнути, як з плином часу змінюються живі організми. У повітрі кружляє білий альбатрос. Ще вище за нього ширяє фрегат. Я беру бінокль, що висить у мене на шиї, і ловлю очима гордовиті обриси розпростертих у морі сонячного світла крил, роздивляюся роздвоєний хвіст, який скидається на дві шаблі з піратського прапора.
Тут немає стежок, якими я зазвичай воджу туристів і з яких не дозволяю їм сходити. Еквадорські закони щодо цього суворі. Попри вкрай обмежені ресурси, влада робить велику справу, намагаючись захистити й відновити довкілля. Я ступаю обережно, як і годиться біологині.
Я планую обійти довкола східного краю острівця, а потім стежиною зі східцями вибратися на центральну вершину, з якої розгортається приголомшливий краєвид на острів Сантьяґо й на безкрайню просторінь океану. Сьогодні все це належатиме тільки мені. Мабуть, саме там я і з’їм той перекус, який прихопила із собою. А пізніше, можливо, спущуся до бухти, скину із себе сорочку й джинси і з насолодою скупаюся на самоті, перш ніж повернути на захід.
Тільки будь обережною, дівчинко! Ти лише за якихось двадцять кілометрів нижче від екватора. Тутешнє сонце вимагає до себе серйозного ставлення. Я опускаю криси свого капелюха й зупиняюся, щоб ковтнути води з фляги.
Віддихуюся й роззираюся довкола. Я вже трохи піднялася схилом, і тепер, щоб вийти на стежку, потрібно спуститися. Пляжу й нашого табору не видно. Натомість я бачу безладні навали каміння, що простяглися аж до затоки Саллівана, сліпучо-блакитну воду й сірувате громаддя Пойнт-Мартінес, що здіймається над великим островом. Чи це не яструб там? Беру в руки бінокль.
Спалах у небі. Відблиск металу. Літак? Ні, не може бути. Уже нічого нема.
Спантеличена, опускаю бінокль. Я чимало чула про літаючі тарілки, чи то пак НЛО, висловлюючись не так зневажливо, але ніколи серйозно не сприймала ці чутки. Батькові вдалося прищепити нам здоровий скептицизм. Не дивно, адже він інженер-електронік. Ось дядько Стів — археолог, він значно більше мандрував і стверджує, що у світі багато всякого, чого ми не розуміємо. Думаю, я ніколи не дізнаюся, що саме бачила. Час рухатися далі.
181
Неофіційна назва Каліфорнійського університету в Берклі за аналогією до Китайської Народної Республіки. Студенти цього університету прославилися активною участю в різноманітних протестних кампаніях (антивоєнних, на підтримку вегетаріанства, сексуальних меншинств тощо) і схильністю до лівих політичних поглядів.