— Що це таке? — запитав він.
— Ковчег. Тут зберігається фаланга пальця святого Іполіта.
Кастелар перехрестився, але все ж придивився ближче.
— Ніколи такого не бачив.
Предмет був завбільшки з долоню, із заокругленими краями, чорний, зверху на ньому — викладений перламутром хрест, спереду — два скельця, що скидалися на лінзи.
— Рідкісна річ, — пояснив чернець. — Залишили маври, коли покидали Ґранаду. Церква благословила його і зробила вмістилищем святих мощей. Єпископ, який дав мені цей ковчег, стверджував, що він має особливу силу проти язичницької магії. Капітан Пісарро й брат Вальверде погодилися, що буде розумно й аж ніяк не зашкодить, якщо я кожен предмет з інкських скарбів піддам дії цієї святині.
Танакіль улаштувався на підлозі зручніше, взяв невеличку золоту фігурку якогось звіра й став обертати її у лівій руці перед скельцями ковчега, якого тримав у правій. Його губи безгучно ворушилися. Закінчивши, він відставив фігурку й узявся до наступної речі.
Кастелар переступав з ноги на ногу.
По якомусь часі Танакіль усміхнувся до нього й мовив:
— Я попереджав вас, що буде нудно. Це триватиме кілька годин. Тому краще йдіть спати, доне Луїсе.
Кастелар позіхнув.
— Думаю, ви праві. Дякую за люб’язність.
Свист повітря й глухий удар змусили його рвучко обернутися. На якусь мить Кастелар заціпенів, не вірячи своїм очам.
Біля стіни з’явився якийсь предмет — масивний, тьмяно-блискучий, мабуть, зі сталі, з парою держаків попереду й двома сідлами без стремені. Іспанець бачив усе чітко, бо передній вершник тримав кийок, що випромінював світло. На обох чоловіках було обтягуюче чорне вбрання. Їхні руки й обличчя різко контрастували з ним — білі, наче крейда, гладенькі, неприродні.
Брат Танакіль скочив на ноги й закричав. Закричав не іспанською.
За ту коротку мить, протягом якої це сталося, Кастелар встиг помітити здивування на обличчях прибульців. Чаклуни чи чорти з пекла, вони не всемогутні, сили їхні — ніщо перед Богом і Його святими. Кастелар вихопив шпагу й кинувся на них.
— Сант-Яґо[183] з нами! Вперед! — проревів він давній бойовий клич, з яким його предки виганяли маврів з Іспанії назад до Африки. «Треба зчинити такий галас, щоб почули вартові й…»
Передній вершник здійняв трубку. Щось зблиснуло. Кастелар провалився в небуття.
15 квітня 1610 року
«Мачу-Пікчу!» — миттєво впізнав Стівен Тамберлі, коли отямився. А тоді: — «Ні. Не зовсім. Місто не таке, яким я його знав. У якому я році?»
Він зіп’явся на ноги. Ясність у думках і відчуттях підказала, що його приголомшили електронним паралізатором, імовірно, моделі двадцять четвертого століття або пізніше. Нічого дивного. Ось що його вразило аж до живого, то це поява тих людей на машині, яку розроблять лише за кілька тисяч років після його народження.
Довкола здіймалися знайомі йому гірські вершини, повиті імлою, вкриті тропічною зеленню навіть на такій висоті — лише найвіддаленіші біліли сніговими шапками. У небі ширяв кондор. Золотаво-блакитний ранок затопив світлом каньйон річки Урубамби. Але внизу не було ні залізничної колії, ні станції. Єдина дорога, яку бачив тепер Тамберлі, була та, яку побудували ще інкські інженери.
Він стояв на платформі, яка похилим містком з’єднувалася з найвищою точкою на стіні, що височіла над ровом. Унизу розкинулося місто. Воно чіплялося за скелі, линуло в повітрі, утворене будівлями з кладеного насухо каменю, сходами, терасами, майданчиками — величне, як самі гори. Якщо бескиддя немов зійшли з картин китайських художників, то творіння будівничих могло б пасувати до середньовічної південної Франції, хоч і не цілком, бо було надто чужинницьким, надто сповненим свого особливого духу.
Віяв прохолодний вітерець. Його шум був єдиним звуком, який Тамберлі чув крізь гупання крові у скронях. У цитаделі не видно було жодного руху. Раптом, зі швидкістю, з якою працює мозок у критичній ситуації, Тамберлі усвідомив, що місто покинуте не так давно. Усе вже поросло травою і кущами, але що вони, що погода тільки-тільки почали свою руйнівну роботу. Це мало про що казало, адже до 1911 року, коли Гірам Бінґем відкриє це місце, було ще далеко. Однак Тамберлі помітив кілька майже цілих будівель з тих, які він пам’ятав зруйнованими або й узагалі не пам’ятав. Де-не-де виднілися рештки дерев’яних і солом’яних покрівель. А ще…