А ще Тамберлі був не сам. Поруч із ним сидів Луїс Кастелар, спантеличений вираз на обличчі іспанця поступався місцем лютому вищиру. Довкола юрмилися чоловіки й жінки, насторожено позираючи на них. Біля краю платформи стояв хроноцикл.
Насамперед Тамберлі усвідомив, що на нього наставили зброю. Тоді придивився до людей, що його оточували. Таких у своїх мандрах він ще ніколи не зустрічав. Сама чужинність робила їх подібними одне до одного. Їхні обличчя мали тонкі, немов різьблені, риси, високі вилиці, вузькі носи, великі очі. Попри темне, як вороняче крило, волосся, шкіра була алебастрово-біла, а очі — світлі. У чоловіків, схоже, зовсім не росли вуса й бороди. Усі високі, стрункі, зграбні. І чоловіки, і жінки одягнуті у вузькі комбінезони без видимих швів чи застібок, на ногах — м’які півчоботи того самого глянсово-чорного кольору. Більшість одягу було оздоблено срібними візерунками, подібними до східних орнаментів, а дехто ще мав на собі яскраві червоні, помаранчеві або жовті плащі. До широких поясів були припасовані кишені й кобури. Волосся спадало на плечі, перехоплене простою наголовною пов’язкою, візерунчастою стрічкою або діадемою, що зблискувала діамантами.
Їх було чоловік тридцять. Усі мали молодий — чи то непідвладний вікові? — вигляд. Тамберлі подумав, що, мабуть, ці люди мають за собою чимало років життєвого ресурсу. Це виявлялося як у гордовитій поставі, так і в настороженості, що прозирала поверх спокійного самовладання — своєю поведінкою вони скидалися на великих кішок.
Кастелар люто зиркав навсібіч. У нього забрали кинджал і шпагу, яка зблискувала в руках одного з незнайомців. Іспанець напружився, немовби готуючись до нападу. Тамберлі схопив його за руку.
— Заспокойтеся, доне Луїсе, — мовив він. — Це безнадійно. Закликайте на допомогу всіх святих, якщо хочете, тільки сидіть тихо.
Іспанець пробурчав щось, але послухався. Крізь рукав сорочки Тамберлі відчув, що Кастеларом аж трясе. Один із незнайомців промовив щось воркітливою і щебетливою мовою. Інший зробив знак, немовби закликаючи до мовчанки, і виступив наперед, рухаючись граційно, ніби текуча вода. Вочевидь, він був тут головним. Чоловік мав орлині риси обличчя й зелені очі. Повні губи кривилися в посмішці.
— Вітаю вас, неочікувані гості, — промовив він бездоганною темпоральною — мовою, яку зазвичай вживали патрульні, а також багато простих мандрівників у часі. Машина теж не відрізнялася від тих, якими користувалися в Патрулі, однак, поза всяким сумнівом, перед Стівеном стояв злочинець, ворог.
Тамберлі судомно втягнув повітря.
— Який… тепер рік? — пробелькотів він.
Краєм ока він помітив Кастеларову реакцію на те, що брат Танакіль заговорив невідомою мовою: здивування, страх, злість.
— За ґриґоріанським календарем, до якого, як я розумію, ви більше призвичаєні, сьогодні п’ятнадцяте квітня 1610 року, — відказав незнайомець. — Насмілюся припустити, ви упізнали місто, хоча вашому супутникові воно вочевидь невідоме.
«Звісно, невідоме, — промайнуло в голові у Тамберлі. — Місто, яке тубільці пізнішої доби назвали Мачу-Пікчу, заснував інка Пачакутек як священний притулок для „дів сонця[184]“. Воно втратило своє значення, коли осередком опору іспанцям стала Вількабамба. А невдовзі європейські завойовники захопили в полон і стратили Тупака Амару, останнього, хто носив титул Верховного інки до Андського відродження в двадцять другому столітті. Тож конкістадори так і не дізналися про існування цього міста, що простояло покинуте й забуте всіма, окрім кількох бідних селян, аж до 1911 року…»
Немов здалеку, до нього долинуло:
— А ще насмілюся припустити, що ви агент Патруля часу?
— А ви хто? — здушено запитав Тамберлі.
— Обговорімо наші справи у зручнішому для цього місці, — відказав чоловік. — Це лише майданчик, на який повернулися наші розвідники.
Чому? Адже хроноцикл з точністю до секунди й до сантиметра міг з’явитися будь-де й будь-коли в межах свого радіусу дії: від цього місця до навколоземної орбіти, від цієї миті до епохи динозаврів або — якщо переміщуватися в майбутнє — епохи данелліанців, хоч це й було заборонено. Тамберлі подумав, що зловмисники, мабуть, побудували цей посадковий майданчик на очах у всіх, щоб відлякувати місцевих індіанців від міста. Розповіді про таємничі появи і зникнення з плином часу, коли одне покоління змінюватиметься іншим, забудуться, але до Мачу-Пікчу й далі остерігатимуться наближатися.
Більшість роззяв розійшлися у якихось своїх справах. Четверо охоронців з паралізаторами в руках пішли за своїм старшим і бранцями. Один із чужинців прихопив із собою шпагу іспанця, мабуть, як сувенір. Спочатку містком, потім переходами й східцями вони спустилися вниз, до будівель міста. Мовчанка, наче грубою повстю, огортала їх, доки ватажок не промовив: