Менс Еверард в’їжджав до Пасаргад, немов у весну надії.
Хоча ні, навряд чи будь-яка епоха заслуговувала на такі квітчасті порівняння. Патрульний їхав труськом уздовж полів, на яких селяни жали хліба й вантажили снопи на скрипучі нефарбовані підводи, і курява, що здіймалася зі стерновищ, виїдала йому очі. Розкошлані діти витріщалися на нього і смоктали пальці перед глиняними хатинами без вікон. Проскакав королівський посланець: сполохана курка, кудкудакаючи, заметалася на дорозі й потрапила коневі під копита. Клусом проїхав загін озброєних піками кіннотників. Воїни мали доволі мальовничий вигляд — шаровари, лускаті обладунки, шпичасті або пір’їсті шоломи, різнобарвні смугасті плащі, — однак були запилюжені, спітнілі й обмінювалися грубими жартами. За саманними мурами здіймалися величні палаци з розкішними садами — власність місцевих вельмож, але за тої економічної системи небагато хто міг дозволити собі такі маєтки. Пасаргади були майже типовим східним містом з покрученими багнистими вуличками й безликими халупами вздовж них, перехожими в засмальцьованих головних хустках і брудних широких одежах, галасливими продавцями на базарах, жебраками, що виставляли напоказ свої болячки, купцями, які вели за собою вервечки змарнілих верблюдів і нав’ючених понад усяку міру віслюків, собаками, що греблися в купах сміття, музикою, що линула з генделиків і скидалася на верещання кішки, яка вскочила до пралки, людьми, що розмахували руками, наче вітряки, і вергали прокльони, — звідки ж узялися ці всі казки про загадковий Схід?
— Подайте милостиню, володарю! Подайте заради Світла! Подайте, і Мітра[29] поблагословить вас своєю усмішкою!..
— Поглянь, добродію! Присягаюся батьковою бородою: ніколи ще руки майстра не творили нічого прекраснішого за цю вуздечку, яку я пропоную тобі, о найщасливіший з людей, за смішну ціну…
— Сюди, пане, сюди! Ви лише за чотири будинки від найкращого караван-сараю в усій Персії. Ба ні, в усьому світі! Наші матраци набито лебедячим пухом, мій батько подає вино, достойне вуст Деві[30], мати готує плов, слава про який дійшла до найдальших закутків світу, а мої сестри — це три зорі насолоди, доступні лише за…
Еверард не звертав уваги на юних закликачів, що гасали довкола нього. Один із них схопив його за ногу. Менс лайнувся й копнув хлопчину, але той лише безсоромно вишкірився. Патрульний сподівався уникнути ночівлі в заїзді. Хоч перси й пильнували чистоти ретельніше, ніж більшість народів їхньої доби, у них теж не бракувало комах-паразитів.
Еверард силкувався подолати відчуття беззахисності. Зазвичай патрульні намагалися приберегти якогось туза в рукаві: скажімо, сховати під плащем пістолет-паралізатор з тридцятого століття чи крихітний радіопередавач, щоб викликати захований просторово-часовий антигравітаційний скутер. Але не цього разу, коли Еверарда могли обшукати. Він був убраний греком: туніка, сандалії, довга вовняна накидка, меч при боці, шолом і щит, що висів на кінському крупі, — оце й усе. Лише сталь була набутком пізнішої доби. У разі халепи він не міг звернутися до місцевого відділення Патруля, бо ця відносно бідна й бурхлива перехідна доба не надто приваблювала міжчасову торгівлю — найближчий підрозділ Патруля розташовувався у Персеполісі в головному відділенні округу, віддаленому в майбутнє на ціле покоління.
Що далі просувався Еверард, то ширшали вулиці, базари рідшали, а будинки ставали чимраз більшими. Урешті-решт він виїхав на майдан, оточений чотирма палацами, за зовнішніми мурами яких видно було акуратно обрізані верхівки дерев. Вартові — щуплі, легко озброєні юнаки — сиділи під мурами навпочіпки, адже ще ніхто не вигадав постави «струнко». Проте, заледве Еверард наблизився, як вони посхоплювалися на ноги і про всяк випадок напнули луки. Він міг би просто проїхати далі й перетнути майдан, але патрульний завернув коня й привітався з вартовим, який, видавалося, був за старшого.
— Вітаю тебе, добродію, нехай сонце завжди яскраво світить над тобою. — Перська мова, якої він навчився за одну годину під гіпнозом, вільно злітала з його губ. — Я шукаю гостини в котрогось сановитого мужа, який мав би бажання послухати невигадливих оповідей про мої мандри до далеких земель.
— Нехай дні твої будуть численні, — відказав йому охоронець.
Еверард пригадав, що не можна пропонувати бакшиш: ці перси з Кірового клану були гордий і загартований народ — мисливці, пастухи та воїни. Усі вони розмовляли з тою сповненою самоповаги поштивістю, яка притаманна людям їхнього Гатунку в усі часи й епохи.