— Ми не знаємо, міс Тамберлі. Сподіваємося, що ні. Можливо, він погнався за надто примарним шансом і… У кожному разі моє завдання — спробувати його зрозуміти. — Містер Еверард усміхається, обличчя його береться зморшками. — А для цього, на мою думку, треба спочатку зрозуміти людей, з якими він близький.
— Він завжди був, знаєте, такий собі потайний, доволі відлюдькуватий.
— Із вами, однак, робився трохи відвертіший, правда? Не заперечуєте, якщо я для початку поставлю кілька запитань, які стосуються вас самої?
— Ні, але не обіцяю, що відповім на всі.
— Нічого надто особистого. Отже, ви навчаєтеся на останньому курсі в Стенфорді, правильно? Яка ваша спеціалізація?
— Біологія.
— Це таке саме широке поняття, як фізика, хіба ні?
А він не дурень.
— Ну, мене здебільшого цікавлять еволюційні процеси. Можливо, візьмуся за палеонтологію.
— Тобто ви плануєте навчатися в аспірантурі?
— Так, звичайно. Докторський ступінь — це пропуск у світ науки.
— Ви більше схожі на спортсменку, ніж на вчену, якщо дозволите зауважити.
— Звісно — теніс, туризм… Я люблю прогулянки на природі, а пошуки скам’янілих решток — це ще й чудовий спосіб заробити. — Щось мене наче спонукає додати: — Я вже маю роботу на літо. Працюватиму гідом на Галапагоських островах. Справжній «Загублений світ». — Раптом очі починають пекти, перед ними все пливе. — Мене туди влаштував дядько Стів. У нього є якісь друзі в Еквадорі.
— Звучить пречудово. А як у вас справи з іспанською?
— Досить непогано. Раніше ми родиною часто проводили відпустки в Мексиці. Я й досі час від часу там буваю, а ще я подорожувала Південною Америкою.
З ним навдивовижу просто розмовляти. «Комфортний, як старі розношені черевики», — сказав би мій батько. Ми посиділи на лавці в університетському парку, потім випили пива в студентському клубі, і зрештою містер Еверард таки вмовив мене піти на вечерю. Нічого вигадливого, нічого романтичного. Та однаково заради цього варто було пропустити навчання. Я розповіла йому силу-силенну всього.
Дивно, як мало він примудрився розказати про себе.
Я розумію це, коли він бажає мені «на добраніч» перед під’їздом моєї багатоповерхівки.
— Ви мені неабияк допомогли, міс Тамберлі. Можливо, більше, ніж гадаєте. Завтра я навідаюсь до ваших батьків. А тоді, мабуть, повернуся до Нью-Йорка. Ось, тримайте. — Він дістає гаманець і виймає звідти невеличкий білий прямокутник. — Моя візитівка. Якби щось іще спало вам на думку, прошу, зателефонуйте мені негайно. — Обличчя його вкрай серйозне. — Або якщо станеться щось бодай трохи дивне. Будь ласка. Ця справа може виявитися доволі небезпечною.
Невже дядько Стів пов’язаний із ЦРУ? Враз вечір вже не видається таким приємним.
— Добре. На добраніч, містере Еверарде.
Я хапаю візитівку й поспішно кидаюся до дверей.
11 травня 2937 року до Різдва Христового
— Коли я побачив, що вони втратили пильність і стали близько один до одного, — розповідав Кастелар, — я подумки закликав на допомогу святого Якова й кинувся на них. Першого вдарив ногою в горло, і він упав на підлогу. Потім обернувся й рубонув другого під ніс. Ось так! — Іспанець продемонстрував швидкий жорстокий удар ребром долоні, знизу вгору. — Той теж упав. Тоді я схопив свою шпагу, прикінчив їх обох і побіг по тебе.
Його тон був майже недбалий. У приголомшеному й затуманеному мозку Тамберлі промайнула думка, що екзальтаціоністи припустилися поширеної помилки: недооцінили людини з минулої епохи. Цьому іспанцеві не було відомо практично нічого з того, що знали вони, але голова його працювала не гірше за їхні. До цього додалася жорстокість, виплекана століттями воєн — не безособових високотехнологічних конфліктів, а середньовічних битв, коли дивишся ворогові в очі й власного рукою завдаєш йому смертельного удару.
— І ти зовсім не боявся їхнього… чаклунства? — пробурмотів Тамберлі.
Кастелар похитав головою.
— Я знав, що зі мною Господь Бог. — Він перехрестився й зітхнув. — Я вчинив дурницю, що не забрав їхньої зброї. Більше я так не помилюся.
Попри спеку, Стівена Тамберлі всипало морозом.
Він сидів, згорбившись у високій траві під полуденним сонцем. Над ним, виблискуючи металевим обладунком, нависав Кастелар. Іспанець тримав руку на ефесі шпаги, а ноги розставив, наче колос. Хроноцикл стояв за кілька кроків від них. Віддалік річка несла свої води до моря, якого не було видно, але яке мало б лежати миль за двадцять-тридцять звідси, судячи з того блиску, який Тамберлі помітив згори. Пальми, черимої[186] та інша рослинність свідчили про те, що він «досі» в тропіках Південної Америки. Він невиразно пригадував, що натиснув на часовий активатор сильніше, ніж на просторовий.
186