— Я служу Крезові Лідійському, підданцеві Великого царя. Він не відмовить у даху над головою…
— Меандрові з Афін, — підхопив Еверард.
Буцімто грецьке походження мало пояснити його кремезну статуру, світлу шкіру й коротке волосся. Хоча патрульному таки довелося приклеїти собі «вандейківську» борідку. Геродот був не перший грек-обходисвіт, тому афінянин не мав би видатися тут дивовижею. Водночас, за пів століття до Марафонської битви, тут ще досить рідко траплялися європейці й викликали цікавість.
Гукнули раба, той розшукав доморядника, який прислав іншого раба, щоб той провів чужоземця крізь браму. Сад за мурами, зелений і прохолодний, виправдав Еверардові сподівання. У цьому будинку можна було не боятися, що в нього щось украдуть. Їжа й питво будуть добрі, а Крез неодмінно сам захоче докладно побесідувати з гостем. «Нам фортунить, хлопче!» — заспокійливо мовив Еверард сам до себе, помився у приготованій для нього купелі, дозволив намастити себе пахощами й убрався в чистий одяг. До його скромно опорядженої кімнати з диваном і гарним краєвидом з вікна принесли фініки й вино. Бракувало хіба що сигари.
З досяжних речей, мається на увазі.
Звісно, якщо Кіта вже не врятувати…
— Прокляття, — пробурмотів Еверард. — Може, досить уже, га?
4
Після заходу сонця стало прохолодніше. Запалили світильники й роздмухали жарівні. Це був цілий ритуал, адже вогонь вважався священним. Раб упав ницьма перед Еверардом і повідомив, що вечеря готова. Патрульний пішов за рабом довгим коридором, стіни якого були вкриті сповненими бурхливої експресії фресками, що зображали Сонце й Бика Мітри, проминув двох списників і опинився у невеличкому, яскраво освітленому покої, де приємно курівся ладан, а підлога була встелена розкішними килимами. Два ложа були присунуті на еллінський лад до столу, заставленого нееллінськими золотими й срібними тарелями; у глибині приміщення напоготові стояли раби-прислужники, а з дверей, що вели до внутрішніх покоїв, долинала схожа на китайську бренькітлива музика.
Крез Лідійський милостиво кивнув головою. Колись він, мабуть, був вродливим чоловіком із правильними рисами обличчя, але, схоже, неабияк постарішав за ті кілька років, відтоді як утратив свою владу й багатство, що стало приказкою. Із сивуватою бородою і довгим волоссям, він був одягнутий у грецьку хламиду, але на перський манір користувався рум’янами.
— Звеселися[31], Меандре Афінянине! — мовив він по-грецькому й наставив обличчя для поцілунку.
Еверард торкнувся губами його щоки. Навіть попри те, що від Креза тхнуло часником, це було вельми ласкаво з його боку, адже таким чином він показував, що статус Меандра лише трохи нижчий за його власний.
— Звеселися, володарю! Дякую тобі за твою доброту.
— Не май за образу собі нашу вечерю на самоті, — мовив колишній цар. — Я лише подумав… — він завагався. — Я завжди вважав себе близьким до греків, тож ми з тобою зможемо порозмовляти до ладу…
— Мій пан чинить мені шану, на яку я не заслуговую.
Обмінявшись ще кількома належними в таких випадках люб’язностями, вони нарешті взялися до їжі. Еверард наплів приготовану заздалегідь байку про свої мандри. Час від часу Крез ставив йому те чи те бентежно гостре запитання, але кожен патрульний швидко вчиться уникати таких пасток.
— Далебі часи міняються, і тобі пощастило, що ти прибув на початку нової доби, — мовив Крез. — Ніколи ще світ не знав славетнішого царя, ніж… — І так далі.
Слова ці вочевидь призначалися для вух його придворних, що також були царськими шпигунами. А втім, вихваляння виявилися правдивими.
— Цар наш має ласку самих богів, — провадив далі Крез. — Якби я знав, що вони так його оберігають і що вся та історія про нього — правда, а не лише чергова легенда, як я тоді гадав, то ніколи б не насмілився виступити проти нього. Бо ж не може бути сумнівів: він — обраний.
Демонструючи свою грецьку вдачу, Еверард розводив вино водою, подумки шкодуючи, що не вибрав якогось прихильнішого до міцних напоїв народу.
— А що то за історія, мій пане? — запитав він. — Я чув лише, що Великий цар — син Камбіса, який тримав ці землі як підданець мідійського царя Астіага. А що ще?
Крез подався вперед. У непевному сяйві світильників очі його зблиснули, у них з’явився дивний вираз — діонісійська суміш страху й захвату воднораз. У Еверардовій епосі давно вже не траплялося такого погляду.