— Я думав, лише домівки святих можуть бути осяяні таким блиском, — шепоче Луїс.
Міста, які він досі знав, поринали в темряву, коли наставала ніч. Щоб знайти дорогу, потрібен був ліхтар. У добре впоряджених містах посеред вулиць без хідників було покладене каміння, по якому можна було переступати, не брьохаючи по вуха в кінському лайні та інших нечистотах.
Луїс згадує про справу.
— Ми можемо непомітно спуститися?
— Якщо будемо обережні. Рухайтеся помалу й дотримуйтеся моїх вказівок.
Я впізнаю університетське містечко Стенфорду — найменш освітлений клаптик. Нахиляюся вперед до іспанця, лівою рукою тримаючись за його плащ. Сидіння сконструйовано відмінно: можна утримуватися самими колінами. Падати, утім, буде довго. Простягаю руку повз нього й показую:
— Он туди.
Машина нахиляється вперед і плавно йде вниз. Мій ніс наповнюється Луїсовим запахом. Як я вже зауважила: запах не відразливий, а скоріше гострий, чоловічий.
Починаю захоплюватися Луїсом. Герой, можна сказати. Потайки навіть бажаю, щоб йому вдалася ця зухвала витівка.
Агов, дівчинко! Це пастка. Ти ж чула про людей, яких викрадали, навіть катували, а вони потім симпатизували своїм кривдникам. Дивись, не стань другою Петті Герст[189].
І все ж, хай йому грець, те, що вчинив Луїс, — це просто фантастика. Цей чоловік такий самий розумний, як і відважний. Так, зберися з думками. Поки ви розтинаєте повітря, спробуй відновити в пам’яті, що він казав тобі, що ти бачила, про що здогадалася.
Це важко. Луїс сам визнав, що заплутався. Передусім він тримається віри в Святу Трійцю і войовничих святих. Він або досягне успіху, присвятить усі перемоги їм і стане могутнішим за імператора Священної Римської імперії, або загине й піде до раю: всі гріхи йому пробачать, адже він воював на славу Церкви. Католицької церкви.
Подорожі в часі існують. Є якась «guarda del tiempo»[190], і дядько Стів працює на неї. (О, дядьку Стіве, коли ми сміялися й теревенили з тобою, коли вирушали на родинні пікніки, коли дивилися телевізор, коли грали в шахи чи в теніс, ти весь той час приховував це від мене.) Якісь бандити чи пірати також гасають шляхами історії — не надто приємно про таке дізнатися, правда? Луїс утік від них, захопив цю машину й викрав мене для своїх шалених цілей.
Як він на мене вийшов? Витягнув інформацію з дядька Стіва. Боюся навіть уявити як, хоча Луїс запевняє, що не завдав йому серйозної шкоди. Потім іспанець перенісся на Галапагоси, отаборився на островах задовго до того, як їх було відкрито. Здійснив кілька розвідувальних вилазок до двадцятого століття, а саме до 1987 року. Луїс знав, що я буду на островах приблизно в цей час, а я — єдина людина, яку він міг сподіватися… використати.
Його табір розміщувався у дендропарку за станцією Дарвіна. Він міг безпечно лишати там машину часу на кілька годин, насамперед рано-вранці або ввечері. Сам він тим часом, знявши обладунок, ішов до міста або блукав околицями. У своєму вбранні Луїс мав кумедний вигляд, але був обережний і підходив тільки до місцевих роботяг, які звикли до дивакуватих туристів. До когось підлещувався, когось залякував, а може, й підкуповував. Гроші, як мені видалося, він крав. Не соромлячись. Хай там як, а кілька разів, уміло порозпитувавши людей через розумні проміжки часу, Луїс з’ясував дещо про цю епоху. З’ясував дещо про мене. Дізнавшись про мою з друзями прощальну подорож і її приблизний маршрут, він завис високо в небі, де ми не могли його побачити, спостерігав через той збільшувальний екран, який потім показав мені, вичікував на слушну нагоду, а тоді ринув униз. І ось я його полонена.
Луїс вчинить це все в майбутньому, у вересні. А тепер у нас вікенд перед Днем пам’яті[191]. Іспанець зажадав, щоб я привела його до себе додому в той час, коли ніхто — а насамперед я — нас не потурбує. (Цікаво, як це: зустріти саму себе?) Тепер я в Сан-Франциско, разом із татом, мамою та Сюзі. Завтра ми вирушимо до Йосемітського парку й повернемося лише в понеділок увечері.
189
191