Ми з ним будемо самі в моїй квартирі. Сусідів-студентів нікого нема: я знаю, що вони всі також роз’їхалися на вихідні.
Що ж, мені лишається сподіватися, що він і надалі «шануватиме мою честь». Іспанець, щоправда, вже обурився моїм вбранням і сказав, що я вдягаюсь, як чоловік або як «una puta»[192]. Добре, що мені вистачило розуму вдати ображену й відповісти йому, що там, звідки я родом, всі порядні сеньйорити вбираються саме так. Він начебто вибачився. Сказав, що я біла жінка, хоч і єретичка. Почуття індіанок до уваги, звісно, не беруться.
Що він далі робитиме? Чого хоче від мене? Я не знаю. Може, він і сам цього ще не певен. Якби в мене з’явилася така сама нагода, як би вчинила я? Як повелася б, діставши владу, як у бога? Важко зберігати розважливість, маючи під руками цю приладову панель.
— Поверніть праворуч. А тепер не поспішайте.
Ми пролетіли над Юніверсіті-авеню, перетнули Міддлфілд. Онде Плаза, а ось і моя вулиця. Ми на місці.
— Стоп.
Ми зупиняємося. Я дивлюся через Луїсове плече на прямокутну будівлю, футів десять під нами й футів двадцять попереду. Темні вікна відблискують вогнями вулиці.
— Я мешкаю на горішньому поверсі.
— Ця колісниця поміститься у вашій оселі?
Натужно ковтаю слину.
— Ну так, у найбільшій кімнаті. Кілька футів… — «Скільки саме, чорт забирай?» — Приблизно три фути за цими вікнами біля самого рогу будинку.
Я припускаю, що іспанський фут його доби не надто відрізняється від англійського моєї.
Очевидно, що ні. Іспанець нахиляється вперед, вдивляється, оцінює. Серце шалено калатає в грудях. Мене проймає піт. Луїс має намір здійснити квантовий стрибок крізь простір (ні, не крізь простір — довкола нього?) і з’явитися в моїй вітальні. А що коли ми опинимося в тому місці, де вже щось є?
Луїс експериментував на Галапагосах. Скільки ж мужності для цього потрібно! Він дійшов до певних висновків і намагався пояснити їх мені. Як я розумію, мовою двадцятого століття це звучало б так: ви переміщуєтеся від однієї точки з певними просторово-часовими координатами до другої. Можливо, це відбувається крізь так звані «червоточини» — невиразно пригадую статті в «Саєнтіфік Амерікан», «Саєнс Ньюз», «Аналог», — і на якусь мить ваші розміри стають рівними нулю. Відтак ви розширюєтеся до свого природного об’єму й витискаєте з місця прибуття молекули будь-якої матерії, до прикладу, повітря. Луїс виявив, що коли на шляху опиняються малі предмети, вони відштовхуються вбік. У разі ж великих тіл машина часу разом з вами прибуває на місце поруч із тим, куди ви цілилися. Мабуть, відбувається взаємне зміщення. Дія дорівнює протидії. Правильно, сер Ісаак?
Однак не все так просто. Що як Луїс припуститься серйозної помилки і ми опинимося там, де тепер стіна. Дерев’яний каркас, що тріскається і ламається, цвяхи, що роздирають моє тіло, шматки гіпсу й тиньку, що летять, наче гарматні ядра… А потім падіння з десяти- чи дванадцятифутової висоти на цій важкій штуковині.
— Святий Якове, не покинь нас, — молиться іспанець. Я відчуваю його рухи. Ф-фух!
Ми у моїй вітальні, зависли за кілька дюймів над підлогою. Луїс саджає машину. Ми прибули.
За вікном тьмяно жевріють вуличні вогні. Злажу з сидіння. Ноги підгинаються. Ступаю, але відразу спиняюся: іспанець, наче лещатами, стискає моє передпліччя.
— Стій на місці! — наказує він.
— Я лише хотіла зробити світліше.
— Я мушу пересвідчитися в цьому, сеньйорито.
Він іде разом зі мною. Коли я клацаю вмикачем і яскраве світло заливає кімнату, іспанець ахає. Пальці його боляче впинаються мені в тіло.
— Овва!
Він відпускає мене й роздивляється довкола.
Він міг би бачити електричні лампочки на Санта-Крусі. Але Пуерто-Айора — бідне містечко, і я не думаю, що він зазирав до помешкань персоналу станції. Намагаюся поглянути на це його очима. Важко. Я сприймаю це все як належне. Що ж насправді бачить цей чоловік, такий чужий тут?
Часовий мотоцикл займає більшу частину приміщення. Загромаджує прохід до робочого столу, канапи, шафки з телевізором і стелажа з книжками. Два стільці перекинуто. У четвертій стіні — двері до невеликого передпокою. Ліворуч — ванна й ніша для хатнього начиння, праворуч — спальня й ніша для одягу, наприкінці коридору — кухня. Двері туди зачинені. Тісна комірчина! Та б’юсь об заклад, у шістнадцятому столітті таке житло могли собі дозволити тільки заможні купці й вище.
— Так багато книжок? — миттю дивується він. — Ви ж не духовна особа.
А тим часом книжок у мене не більше сотні, разом із підручниками. Ґутенберґ був же до Колумба, хіба ні?