— Але як незугарно вони оправлені!
Здається, це допомогло йому повернути впевненість. Гадаю, у його часи книжки все ще були рідкістю й коштували дорого. І не існувало книжок у м’якій обкладинці.
Глянувши на кілька журналів, Луїс хитає головою: мабуть, малюнки на обкладинках видаються йому надто крикливими.
— Покажіть мені свою оселю! — Голос його знову різкий.
Я показую, намагаючись якнайкраще все пояснити. У Пуерто-Айора він уже бачив — побачить — водогінні крани й туалети зі змивом.
— Як би я хотіла помитися! — зітхаю.
Не треба мені вашого раю, доне Луїсе, лишіть його собі, мені ж дайте можливість стати під гарячий душ і вдягнути чистий одяг.
— Прошу, мийтеся, якщо хочете. Але це має відбуватися в мене на очах, як і все інше, що ви робите.
— Що? Навіть… гм… навіть це?
Він ніяковіє, але не поступається.
— Мені прикро, сеньйорито. Я відверну обличчя, але мушу стежити, щоб ви не вдалися до якогось підступу. Бо мені видається, що у вас відважна душа, а, поза тим, ви володієте таємничими пристроями, призначення яких я не збагну.
Ага. Якби ж то я ховала револьвер сорок п’ятого калібру в у спідній білизні! А тим часом мені насилу вдається переконати Луїса, що вертикальний пилотяг — це не гармата. Іспанець змушує мене волочити пилотяг у вітальню й там показувати, як він працює. Усмішка робить його обличчя людянішим.
— Я надаю перевагу хатній робітниці, — каже він. — Вона хоч не виє, як скажений вовк.
Ми лишаємо пилотяг і повертаємося до передпокою. У кухні, що править мені й за їдальню, його вражає газова плитка з підпальником. Кажу йому:
— Мені потрібен сендвіч — це така їжа — і пиво. А як щодо вас? Ви ж протягом кількох днів не мали у роті нічого, крім теплуватої водички й напівсирого черепашачого м’яса.
— Ви пропонуєте мені свою гостинність? — Голос його звучить здивовано.
— Можна й так сказати.
Він зважує.
— Ні. Дякую, але совість не дозволяє мені розділити з вами хліб-сіль.
Кумедно: це так зворушливо.
— А ви старомодний, так? Це ж на ваші часи — якщо пам’ять мене не зраджує — припав розквіт Борджіа[193]? Чи то було раніше? Гаразд, домовмося, що ми противники, які сіли за стіл переговорів.
Іспанець схиляє голову, знімає шолом і кладе його на стільницю.
— Ви дуже люб’язна, сеньйорито.
Перекусивши, я наберуся сил, і, можливо, мені вдасться знезброїти іспанця. Я можу бути привабливою, коли захочу. Треба вивідати в нього якомога більше. І триматися насторожі. Хай йому чорт! Попри все напруження, це збіса захоплива пригода!
Луїс спостерігає, як я вмикаю кавоварку. Зацікавлюється, коли відчиняю холодильник, лякається, коли гучно відкорковую дві бляшанки з пивом. Сьорбаю з першої і простягаю іспанцеві.
— Не отруєно, бачите? Сідайте.
Він сідає за стіл. Я тим часом пораюсь із хлібом, сиром та всім решта.
— Дивний напій, — каже Луїс.
Пиво, звісно, уже існувало в його часи, але вочевидь відрізнялося від нашого.
— У мене є вино, якщо бажаєте.
— Ні, мені потрібна ясна голова.
Від каліфорнійського пива не захмеліє навіть кошеня. Кепсько.
— Розкажіть мені більше про себе, сеньйорито Вандо.
— Якщо ви розповісте про себе, доне Луїсе.
Я подаю на стіл. Ми розмовляємо. Що за життя у нього було! Моє йому так само видається дивовижним. Зрештою, я жінка. На його погляд, я мала б присвятити себе дітям, хатньому господарству й молитвам. Якщо тільки я не королева Ізабелла… Припни язика. Нехай і далі недооцінює тебе.
Щоб утвердити його в такій думці, потрібне вміння. Я не звикла кліпати віями й заохочувати чоловіка розповідати, який він молодець. Хоча, якщо виникає потреба, — можу. Іноді лише так можна не допустити, щоб побачення не перетворилося на двобій. Ніколи вдруге не зустрічаюся з такими хлопцями. Мені потрібен той, хто бачить у мені рівню.
Луїс, утім, не з покидьків. Як і обіцяв, він не зазіхає на мою честь. Бездоганно ввічливий. Непохитний, але ввічливий. Убивця, расист, фанатик. Людина слова, безстрашний, ладний померти за свого короля чи товариша. Мріє про славу Карла Великого. Короткі ніжні спогади про матір, бідну й горду, що лишилася в Іспанії. Почуття гумору начисто відсутнє, але палкий романтик.
Дивлюся на годинник. Майже північ. Боже милий! Невже ми так засиділися?
— Чого ви хочете, доне Луїсе?
— Дістати зброю вашої доби.
Голос рівний. На вустах — усмішка. Він бачить, що я приголомшена.
— Ви здивовані, сеньйорито? Чого ж іще мені тут прагнути? Я не хочу тут лишатися. Згори ваш світ, може, й схожий на Ворота раю, але, думаю, внизу, на землі, де тисячі цих возів несуться й ревуть, як демони, він ближчий до пекла. Чужі люди, чужа мова, чужі звичаї. Єресь і срамота повсюди, хіба ні? Пробачте. Я вірю, що, попри це вбрання, ви честива. Але ж ви невірниця! Видима річ, адже ви відкидаєте Божі закони, які вказують жінці на належне їй місце. — Він хитає головою. — Ні, я повернуся до свого часу й до своєї країни. Повернуся добре озброєний.
193