— Тож слухай і розкажи своїм краянам, — мовив він. — Астіаг видав свою доньку Майдану за Камбіса, бо ж знав, що перси ремствують під тяжким ярмом його влади, й хотів прив’язати їхніх вождів кревними путами до свого дому. Але Камбіс занедужав і ставав чимраз слабший. Якби він помер і владу в Аншані успадкував його малолітній син Кір, то правити б від його імені стали бунтівливі перські вельможі, нічим не зобов’язані Астіагові. До того всього сни провістили цареві Мідії, що Кір покладе край його владарюванню. Тоді Астіаг звелів своєму родичеві, Царевому Оку Аурвагаушу (Крез, що всі місцеві імена переінакшував на еллінський лад, вимовив «Гарпаг»), щоб той занапастив царевича. Попри супротив цариці Мандани, Гарпаг забрав дитину. Камбіс лежав надто хворий, щоб завадити, а Персія не готова була піднятися на повстання. Проте Гарпаг не наважився вбити царевича. Він підмінив його на мертвонародженого сина пастуха з гір, з якого взяв клятву мовчати. Мертве дитя загорнули в царські одежі й лишили на згір’ї. Перегодом закликали мідійських царедворців, які засвідчили, що наказ виконано. Дитину поховали, а наш пан Кір зростав пастушичем. Камбіс прожив ще двадцять років. Синів у нього більше не було, не було й сили, щоб помститися за смерть первістка. Коли він опинився на смертному ложі, не лишивши по собі наступника, якого перси визнали б за свого владаря, Астіаг знову занепокоївся. І тоді з’явився Кір, якого впізнали по багатьох знаках. Астіаг, шкодуючи про те, що вчинив раніше, привітав його й утвердив як Камбісового наступника. Протягом п’яти років Кір лишався його підданцем, але зрештою побачив, що тиранія мідян стає дедалі нестерпнішою. Гарпаг у Екбатані теж мав за що мститися: Астіаг страшно покарав його за непослух, примусивши з’їсти власного сина. Тож Гарпаг увійшов у змову з кількома мідійськими вельможами. Вони обрали Кіра собі за вождя, Персія повстала, і за три роки війни Кір зробився володарем обох народів. Відтоді, певна річ, він долучив ще багато земель до своїх володінь. Коли ще боги так ясно виявляли свою волю?
Якусь хвилю Еверард лише мовчки лежав на дивані. У садку холодний вітер сухо шурхотів осіннім листям.
— Це все правда? Не якісь вигадані плітки? — урешті запитав він.
— Відтоді як я живу при перському дворі, мені не раз підтверджували цю історію. У її правдивості мене запевняв сам Великий цар, а також Гарпаг та інші, хто безпосередньо брав у цьому участь.
Лідієць не міг брехати, якщо посилався на слова свого правителя: високородні перси були фанатично правдиві. І все ж за всі свої роки служби в Патрулі Еверард ніколи ще не чув нічого менш правдоподібного. Бо ж це був переказ Геродотової оповіді, яку з деякими змінами також можна було знайти в «Шах-наме»[32] і яка вочевидь була типовим геройським міфом. Подібні за своєю суттю легенди розповідали про Мойсея, Ромула, Сіґурда та ще багатьох великих людей. Не було жодної причини вважати, що в цьому міфі є бодай дещиця правди, жодної причини сумніватися в тому, що Кір виріс без усяких пригод у будинку свого батька, успадкував за правом народження його владу і підняв повстання зі звичних мотивів.
Одначе ця легенда мала наочних свідків, ладних заприсягтися в її правдивості!
Тут крилася якась загадка, і це нагадало Еверардові про мету його перебування тут. Висловивши належне у такому випадку зачудування, він повів бесіду, аж доки нарешті не трапилася нагода сказати:
— До мене дійшли чутки, що шістнадцять років тому до Пасаргад прибув чужинець, одягнутий як звичайний пастух, хоч насправді це був маг, який умів творити дива. Можливо, він помер тут. Чи мій ласкавий господар чув щось про це?
Еверард, напружившись, чекав на відповідь. Він ставив на те, що Кіта Денісона не вбили якісь дикі горяни, що він не загинув, упавши з кручі й скрутивши собі в’язи чи ще якимось подібним способом. Бо ж у такому разі його скутер виявили б десь неподалік патрульні, коли шукали Денісона. Можливо, вони прочісували цей терен не надто ретельно й проґавили його самого, але як їхні детектори могли недобачити Кітів часоліт?
Отже, міркував Еверард, сталося щось складніше. І якщо Кіт узагалі вижив, то мав би вийти сюди, до цивілізації.
— Шістнадцять років тому? — Крез посмикав себе за бороду. — Мене тоді тут ще не було. Та й знамень у цьому краї того року не бракувало, адже саме тоді Кір спустився з гір, щоб зайняти законно належний йому трон володаря Аншану. Ні, Меандре, я нічого про це не знаю.
— Я прагнув розшукати цю людину, — мовив Еверард, — тому що оракул… — І так далі.
32