— Зрозуміло. Дякую вам. До побачення.
Наварро пішов. Еверард знову всівся у крісло. В кімнату просочувалися сутінки, але він не вмикав світла. Він хотів просто посидіти й подумати, сподіваючись на краще.
18 серпня 2930 року до Різдва Христового
Там, де ріка зустрічається з морем, юрмилися глиняні хатки. Лише дві довбанки-каное лежали, витягнуті на берег, адже цієї спокійної днини рибалки вийшли в море. Більшість жінок теж залишили поселення й подалися обробляти невеличкі клаптики землі на краю мангрового болота, де вирощували гарбузи, кабачки, картоплю й бавовник. Повільно тягнувся димок від общинного вогнища, за яким завжди пильнував хтось зі старих. Решта жінок і літніх чоловіків поралися по своїх хатніх справах, тоді як малі діти доглядали за ще меншими. Поселяни мали на собі короткі спідниці з переплетених волокон, а також оздоби з мушель, зубів і пір’я. Люди сміялися й гомоніли.
Гончар сидів, схрестивши ноги, на порозі своєї оселі. Сьогодні він не виліплював горщиків чи мисок і не випалював їх. Натомість лише дивився у простір і мовчав. Він часто так поводив себе відтоді, як навчився тутешньої мови й почав виробляти дивовижний посуд. Таке вміння заслуговує на повагу. Гончар був добрий на вдачу, але іноді на нього нападав цей дивний настрій. Може, він вигадував якийсь новий гарний виріб, а може, спілкувався з духами. Цей чоловік вочевидь був не такий, як усі: височенний, блідолиций, зі світлими очима й волоссям і густющою поростю на обличчі. Від сонця, що дошкуляло йому сильніше, ніж іншим, він ховався під каптуром. У хатині його жінка товкла в ступці насіння диких злаків. Двоє їхніх малих дітей спали.
Враз здійнялися крики. Показалася юрба рільників. Люди, що лишались у поселенні, поквапилися дізнатись, що ж відбувається. Гончар підвівся й рушив за ними.
Уздовж берега річки йшов незнайомець. До поселення часто навідувалися чужинці, переважно з товарами на торгівлю, але цього чоловіка ніхто раніше не бачив. Зовнішністю він був доволі схожий на поселян, хіба що м’язистіший. А ось вбрання його помітно відрізнялося. На боці висіли піхви, з яких визирало щось тверде й блискуче.
Звідки ж міг з’явитися цей чоловік? Мисливці мали б помітити його ще кілька днів тому, якби незнайомець прийшов у долину пішки… Жінки вереснули, коли чужинець привітався. Найстарші чоловіки знаками наказали їм відійти назад і відповіли на вітання як слід.
Підійшов гончар.
Тривалий час Тамберлі й дослідник мовчки стояли й пильно вивчали один одного. «Він тої самої раси, що й місцеві». Дивно, як спокійно Стівен думав про це тепер, коли нарешті здійснилася мета всіх його старань. «Так і мало бути. Краще, щоб не виникало зайвих запитань, навіть у головах людей примітивної кам’яної доби. Цікаво, як він збирається пояснити наявність у нього такої зброї?»
Дослідник кивнув.
— На щось таке я й сподівався, — сказав він темпоральною, повільно вимовляючи слова. — Ви мене розумієте?
Тамберлі вже призабув цю мову. Утім…
— Так, розумію. Вітаю. Ви той, на кого я чекав ось уже… сім років, здається.
— Мене звати Гільєм Сіснерос. Народився в тридцятому столітті, але живу в Універсаріумі Галли.
«Періоді, коли подорожі в часі вже відкрито, і їх можна здійснювати не ховаючись».
— А я Стівен Тамберлі, з двадцятого століття, польовий історик Патруля.
Сіснерос розсміявся.
— Гадаю, нам слід потиснути один одному руки.
Поселяни ошелешено дивилися на них.
— Ви застрягли тут, так? — Сіснерос міг би й не запитувати.
— Так. Треба повідомити Патруль. Ви доправите мене на базу?
— Звісно. Я сховав свій хроноцикл кілометрів за десять проти течії. — Сіснерос завагався. — Я збирався видати себе за мандрівника й пожити якийсь час із цими людьми, щоб розгадати одну археологічну загадку. Я підозрюю, що ви і є відповіддю на неї.
— Так, — відказав Тамберлі. — Коли я зрозумів, що втрапив у біду, з якої самотужки не виплутаюся, то згадав про вироби вальдівської культури[195].
Найдавніша відома його рідній епосі кераміка західної півкулі. Майже повністю повторює гончарні вироби тогочасної культури Дзьомон у давній Японії. Загальноприйняте пояснення було таке: якогось рибальського човника пронесло через увесь Тихий океан і прибило аж до берегів Південної Америки, де його команда знайшла собі притулок і навчила тубільців гончарного ремесла. Не надто правдоподібна версія. Рибалкам потрібно було подолати понад вісім тисяч морських миль і вижити; та ще й мало так статися, щоб ці чоловіки володіли складними вміннями, які в їхньому суспільстві були жіночою цариною.
195