— Тож я став виробляти давньояпонську кераміку. Лишилося тільки чекати, доки прибуде хтось із майбутнього, щоб довідатися, у чому річ.
Він навіть не дуже-то й порушив правила Патруля. Коли потрібно, вони могли бути гнучкими, а, зважаючи на обставини, його повернення було важливе.
— Ви виявили неабияку винахідливість, — промовив Сіснерос. — Як вам тут жилося?
— Вони милі люди, — відповів Тамберлі.
«Боляче буде прощатися з Аруною і малюками. Якби я був святий, то ніколи б не пристав на пропозицію її батька взяти Аруну за дружину. Але ці роки очікування тяглися так довго, і я не знав, чи вони взагалі коли-небудь закінчаться. Родина сумуватиме за мною, але завдяки тій повазі, яку я заслужив, Аруна невдовзі матиме нового чоловіка — доброго годувальника, можливо, це буде Уламамо, — і вони житимуть так само добре й щасливо, як і будь-хто з племені. А це, на свій скромний лад, краще, ніж доля багатьох людей, які житимуть багато років по тому».
Він так і не зміг остаточно позбутися сумнівів та почуття провини і знав, що ніколи їх не позбудеться, але в душі ворухнулася радість. «Я повертаюся додому».
25 травня 1987 року
М’яке світло. Вишукана порцеляна, срібне столове начиння, скляні келихи. Не знаю, чи «В Ерні» — найкращий ресторан у Сан-Франциско (це як кому до смаку), але він точно входить до першої десятки. Щоправда, Менс каже, що хотів би звозити мене в минуле, в сімдесяті роки двадцятого століття, до того, як власники «Мінґей-Я»[196] відійшли від справ.
Менс підіймає келих із хересом.
— За майбутнє, — каже він.
Я підіймаю свій.
— І за минуле.
Ми цокаємся. Дивовижний напій.
— Тепер можемо порозмовляти.
Коли він усміхається, обличчя його береться зморшками і стає куди привабливішим.
— Вибачте, що ми не зробили цього раніше, окрім хіба тої телефонної розмови, коли я подзвонив і повідомив, що з вашим дядьком усе гаразд, а також запросив вас на вечерю. Але останнім часом, щоб довести цю справу до кінця, я стрибав туди-сюди, наче блоха на пательні.
Треба його піддражнити.
— А хіба ви не могли завершити свої справи, а потім повернутися назад на кілька годин, щоб я не мордувалася так довго?
Він серйознішає. О, скільки невимовленого смутку бринить у його голосі!
— Ні, це було б украй небезпечно. Нам у Патрулі не заборонені подорожі з особистих мотивів, але тільки коли вони не заплутують подій.
— Агов, Менсе, таж я пожартувала. — Сягаю через столик і поплескую його по руці. — Натомість я маю розкішну вечерю, чи не так?
А ще я вдягнула розкішну сукню й зробила собі модну зачіску.
— Ви її заслужили, — каже він з полегшенням, більшим, ніж очікуєш від здорованя, який сходив усю просторово-часову реальність із кінця в кінець.
Годі про це. Принаймні поки що. Надто багато треба розпитати.
— То як там дядько Стів? Ви сказали, що він врятувався, але не сказали, де він.
Менс усміхається.
— Хіба це важливо? Звітує на нашій базі десь і колись. Перш ніж повернутися до обов’язків, він проведе довгу відпустку зі своєю дружиною, що чекає на нього в Лондоні. Я впевнений, що він навідається і до вас, і до решти своїх родичів. Майте терпіння.
— А… потім?
— Потім нам потрібно завершити справи так, щоб уся часова структура лишилася незмінною. Ми помістимо брата Естевана Танакіля та дона Луїса Кастелара в ту скарбівню в Кахамарці 1533 року, за хвилину чи дві після того, як екзальтаціоністи їх викрадуть. Вони вийдуть звідти, та й усе.
Я суплюся.
— Гм, раніше ви казали, що сторожа занепокоїлася, зазирнула всередину і нікого не знайшла. Це викликало неабиякий сполох. Хіба це можна змінити?
Менс аж сяє.
— Розумна дівчинка! Чудове запитання. Так, у тому випадку, коли минуле спотворено, Патруль скасовує події, які спричинила зміна. Ми, так би мовити, відновлюємо «первісну» історію. Принаймні до тої міри, до якої це можливо.
— Гаразд, а Луїс? Що з ним? Після всього того, що сталося.
Дивно, як сильно мене турбує його доля.
Менс відсьорбує вина, потім крутить келих між пальцями, вдивляючись у бурштиновий напій.
— Ми розмірковували над тим, чи не запропонувати йому приєднатися до Патруля, але життєві цінності Кастелара несумісні з нашими. Йому поставлять психоблок від розголошення таємниці. Саме собою це нешкідливо, просто він не зможе нікому нічого розказати про подорожі в часі. Якщо Кастелар намагатиметься — а він намагатиметься, — йому стискатиме горло, а язик не слухатиметься. Невдовзі він облишить ці спроби.
196
Ресторан у японському народному стилі «мінґей», що Існував у Сан-Франциско в 1960–1970-х роках.