Хитаю головою.
— Для нього це — жахлива кара.
Менс лишається спокійний. Він наче та гора: схили поросли маленькими сором’язливими квіточками, а під ними — камінь.
— Ви воліли б, щоб ми його вбили? Чи стерли всю пам’ять і перетворили на ідіота? Попри всі ті клопоти, яких він нам завдав, ми не тримаємо на нього зла.
— Зате він тримає!
— Угу. Але він не зможе напасти на вашого дядька в скарбівні, бо чернець одразу відчинить двері й скаже сторожі, що закінчив свою роботу. Проте лишати брата Танакіля в Кахамарці було б нерозумно. Вранці він піде за місто, щоб прогулятися й подумати на самоті, і більше його ніхто ніколи не побачить. Солдатам буде шкода його, такого доброго чоловіка. Вони шукатимуть, але марно, і зрештою вирішать, що брата Танакіля спіткало якесь лихо. Дон Луїс скаже, що йому нічого не відомо. — Манс зітхає. — Прикро, але доведеться припинити проект голографічного збереження тих пам’яток. Хоча, може, комусь пощастить дістатися до них, коли вони ще будуть на своїх належних місцях. Щоб стежити за подальшою діяльністю Пісарро, ми будемо впроваджувати нових агентів. Ваш дядько отримає нове призначення. Цілком можливо, він обере адміністративну роботу, як того хоче його дружина.
Я відсьорбую з келиха.
— А що станеться… сталося з Луїсом?
Менс пильно дивиться на мене.
— А він вам не байдужий, так?
Відчуваю, як палають щоки.
— У мене немає до нього ніяких, ну, знаєте, романтичних почуттів. Я не в’яну по ньому. Просто це людина, з якою мені довелося зустрітися.
Менс знову усміхається.
— Зрозуміло. Що ж, це якраз одна з тих справ, якими я сьогодні займався. Про всяк випадок ми пильнуватимемо дона Луїса Кастелара до кінця його днів. Він швидко пристосується. Далі служитиме під проводом Пісарро, відзначиться під час облоги Куско і в битві проти Альмаґро. — З якоюсь притлумленою в собі гіркотою Менс каже далі: — Зрештою, коли завойовники розділять країну, Кастелар стане великим землевласником. До речі, він буде одним із тих небагатьох іспанців, які намагалися забезпечити індіанцям відносно справедливі умови. Пізніше, коли помре його дружина, він одягне сутану й закінчить життя ченцем. Він матиме дітей, нащадкам яких непогано вестиметься. Серед них буде дівчина, що вийде за капітана корабля з Північної Америки. Так, Вандо, чоловік, з яким ви мали цю пригоду, — ваш пращур.
Отакої!
За хвилинку оговтуюсь.
— Оце так подорожі в часі!
Крізь віки й покоління.
Нам слід би вже поглянути в меню. Але…
Заспокойся, серце моє[197], чи як там звучить та дурнувата фраза. Я подаюся вперед. Дивним чином мені не страшно, погляд мого розмовника підбадьорює. Та все ж слова не йдуть у мене з язика, а з-за спини бере морозом.
— А щ-що буде зі мною, Менсе? Адже я теж знаю вашу таємницю.
— Авжеж, — каже він лагідно. — Спершу ви запитали про інших. По-моєму, це так типово для вас. Що ж, ви також маєте роль, яку треба дограти. Ми повернемо вас на Галапагоси кількома хвилинами пізніше, одягнену так само, як і тоді. Ви знову приєднаєтеся до своїх друзів, завершите прощальну прогулянку й полетите з Балтри до того бедламу, що зветься Гуаякільський міжнародний аеропорт, а звідти вже додому, до Каліфорнії.
А потім? Що потім?
— Далі все залежить від вашого рішення, — мовить він. — Ви можете погодитися на психоблок. Річ не в тому, що ми вам не довіряємо, але правила є правила. Повторюю, це безболісно і нічим не зашкодить. Я цілковито певен, що ви ніколи з власної волі нас не зрадите, а отже, практично не відчуватимете цього психологічного бар’єру. Ви житимете далі своїм життям у двадцятому столітті. А наодинці з дядьком Стівом зможете говорити без жодних обмежень.
М’язи напинаються, кров кидається в обличчя.
— А у мене є вибір?
— Звісно. Ви можете сама стати мандрівницею в часі. Ви будете цінною працівницею.
Неймовірно! Я? Але я на це сподівалася. І все ж…
— Я… я не впевнена, чи з мене вийде добра патрульна.
— Мабуть, не вийде, — чую по той бік сяйва, що засліплює мене. — У вас надто незалежна вдача. Але Патруль піклується як про історичні часи, так і про доісторичні й потребує для роботи в польових умовах фахівців, що добре знаються на довкіллі. Як ви ставитеся до того, щоб працювати палеонтологинею, але з живими тваринами?
Гаразд, гаразд, не личить пристойній дівчині так поводитися. Але я вистрибую з-за столика й порушую добропристойну тишу ресторану бойовим вигуком. Менс регоче.
197