Мамути, печерні ведмеді й птахи додо. Ой божечки!
Смерть і лицар
Передмова
У 1952 році на Всесвітньому науково-фантастичному конвенті в Чикаго я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Карен Крузі. Ми швидко стали нерозлучними, аж до прощальною вечірки в готельному пентгаузі, на якій Стюарт Бірн співав із Гілберта й Саллівана[198], а потім пліч-о-пліч з Ентоні Бучером ми спостерігали, як сходить сонце над озером Мічиган. Опісля ми підтримували зв’язок, щоправда, тільки листуванням, адже Карен, що була родом з Кентуккі, на той час жила у Вашингтоні, округ Колумбія. Листи, утім, ставали дедалі частішими. Наступного літа, змушений вирушити до Європи, я заїхав на кілька днів до Карен, і ми збагнули, що закохалися одне в одного. Ми обоє хотіли змінити оточення й вирішили спробувати район затоки Сан-Франциско. Я вже бував там, і мені подобалася та місцина. До того ж завдяки науковій фантастиці ми потоваришували з багатьма людьми, що жили там. Карен переїхала до Берклі й улаштувалася на роботу. Повернувшись восени зі своєї подорожі, я приєднався до неї. Невдовзі вона втратила роботу, але насправді це стало полегшенням. Наприкінці того року ми побралися. У 1954 році народилася наша донька Астрід. У 1960-му ми придбали будиночок у тихому містечку Оринда, де й мешкали відтоді весь час, окрім хіба що подорожей.
Ентоні Бучер, співзасновник і свого часу співредактор журналу «Фентезі енд Сайнс Фікшн» (пізніше він був єдиним редактором аж доти, як покинув цю роботу), став одним із найближчих наших друзів. До того всього він ще й був автором детективних творів, рецензій, фахівець у пригодах Шерлока Голмса, лінгвіст, палкий поціновувач опери, що вів радіопрограму, де ставив речі зі своєї великої колекції рідкісних записів, гурман, який умів приготувати страву так, щоб задовольнити власні високі стандарти, дослідник лімериків, чудовий і дотепний промовець, толерантний, але ревний католик, який знався на своїй вірі краще, ніж більшість священників, затятий гравець у покер і загалом чудова людина з будь-якого погляду. Така сама, лише дещо спокійніша, була і його дружина.
Тоні ніколи не дозволяв дружнім стосункам впливати на свою думку як редактора або критика, але він узяв до свого журналу досить таки багато моїх творів. Саме тоді з’явилася більшість оповідань із циклу «Патруль часу». Вони вийшли у двох збірках: «Патруль часу» і «Щит часу». Згодом, кілька років тому, Кетрін Курц запросила мене долучитися до збірника, який вона готувала, «Оповіді про Лицарів храму», і він видався мені чудовим місцем для ще однієї історії. Оскільки цей збірник тепер, мабуть, менш доступний, то я вирішив приєднати це оповідання до загального циклу; сподіваюся, воно б сподобалося Тоні.
Міс Курц винесла пояснення головної ідеї з тіла твору до передмови. Вона мала рацію, тож я наводжу ці кілька речень тут.
«„Що таке істина?“ — глумливо запитав Пілат і не став чекати відповіді»[199]. Що діється насправді, що може або могло б статися? Квантовий всесвіт мерехтить на межі з невідомим. Немає жодної змоги передбачити, що станеться з окремою частинкою, а від її долі в хаотичному світі можуть залежати більші події. Святий Тома Аквінський проголосив, що навіть Сам Бог не може змінити минулого, інакше це призвело б до логічної суперечності. Однак святий Тома був обмежений арістотелівською логікою. У минулому ти маєш таку саму свободу дій, як і в сьогочасності: ти можеш створювати або руйнувати, прямувати правильним шляхом або хибним, крокувати твердою ходою або ж затинаючись. Якщо під час цього ти зміниш хід відомої тобі історії, зміна не торкнеться тебе, але майбутнє, яке тебе породило, зникне, піде в небуття: реальність відрізнятиметься від тої, яку ти пам’ятаєш. Можливо, ця різниця буде ледь помітна, навіть незначна. Можливо, вона буде величезна. Небезпека ця з’явилася, коли люди вперше оволоділи засобами переміщення в часі. І тому до їхньої епохи з далекого майбутнього прибули надлюди, щоб заснувати й упорядкувати Патруль часу.
Париж, 10 жовтня 1307 року, вівторок
Вітер гнав низькі хмари кольору заліза, стугонів на вулицях, завивав угорі поміж балконів. У повітрі вихорилася курява. Хоча холод і послаблював сморід тельбухів, кінських кізяків, людського лайна й сечі, трупів, диму, що клаптями рвався з димарів, але гуркотнеча в місті стояла гучніша, ніж зазвичай: чути було лункі кроки, тупіт копит, рипіння коліс, стукіт молотків, голосну балаканину, розлючені вигуки, благання, пронизливі зойки, пісні, а іноді молитви. Люди сновигали хто куди: хатня господиня прямувала на ринок, ремісник — до своєї майстерні, священник — до постелі вмирущого. Проходив тут і блазень у пошарпаному вбранні, і сліпий жебрак, і купець у супроводі двох помічників, і підпилий воїн, і студент в університетській мантії, і мандрівник із далеких країв, що зацікавлено розглядався навсібіч, і візник, що, лаючись і хльостаючи батогом, протискався зі своєю навантаженою підводою крізь натовп, і багато-багато інших. Церковні дзвони нещодавно вибили терцію[200], і робочий день був у розпалі. Перед Гуґо Маро всяк уступався з дороги. Почасти через його зріст — чоловік здіймався майже над усіма перехожими, — та все ж скоріше через одяг. Туніка, штани й черевики були доброї роботи, простого крою й м’яких кольорів, поверх — брунатний плащ-мантія, на якому червонів хрест — ознака лицаря-тамплієра. Про те саме свідчили також коротко стрижене чорне волосся й пелехата борода. Правдивими були чутки чи ні, що орден попав у неласку до короля, та все ж нікому не хотілося зачіпати причетного до такої могуті. А похмурий вираз на худому обличчі лицаря радив негайно виявити до нього повагу. По п’ятах за Гуґо дріботів посланий по нього хлопчак.
198