Вони трималися якомога ближче до фасадів, уникаючи багнюки посередині вулиці, і невдовзі підійшли до будівлі, дещо навіть більшої, ніж її також великі й багаті сусіди. За стайнею, тепер порожньою і зачиненою, у фахверковій[201] стіні, що підносилася на три поверхи, були вбудовані дубові двері. Колись тут мешкав і працював заможний торговець тканинами, але якось заборгував тамплієрам, і тим дісталося все його майно. І хоча Тампль[202] був звідси доволі неблизько, та все ж час від часу високородні гості приходили сюди на таємні зустрічі.
Гуґо спинився перед вхідними дверима й постукав кісточками пальців. Відсунулася затулка, хтось визирнув із віконця, а тоді поволі відхилилися двері. Двоє чоловіків привіталися відповідно до рангу відвідувача. Їхні обличчя й постави були напружені, а алебарди в руках були не церемоніальною зброєю, а робочою. Гуґо пильно глянув на вартових.
— А чого ви при зброї у власних стінах, брати? — запитав він. — Невже очікуєте нападу?
— Наказ кавалера ордену Фулька, — прорипів кремезніший з двох.
Гуґо роззирнувся. Другий лицар, немов побоюючись, що гість має намір піти геть, додав:
— Нам велено привести тебе просто до нього, брате. Прошу, ходімо. А ти біжи додому, — звернувся він до посланця, і хлопчина миттю рвонув геть.
У супроводі воїнів-ченців обабіч себе, Гуґо зайшов до коридору зі сходами. Двері праворуч, що вели до стайні, були на засуві. Двері ліворуч виходили на вимощений плитами дворик, що забирав більшу частину першого поверху. Раніше там працювали, торгували й зберігали крам, нині ж лише протяг гуляв поміж дерев’яними стовпами, що підпирали балки. Сходи здіймалися нагору над такою самою спорожнілою коморою-сховищем для цінних речей. Чоловіки зійшли на третій поверх, де розміщувалися покої для членів родини й гостей; челядь спала на горищі. Гуґо провели до оббитого панелями з темного дерева й багато вмебльованого кабінету. Горіла жарівня, повітря було тепле, аж задушне.
У кабінеті на нього, стоячи, чекав Фульк де Бюші — високий, лише на два дюйми нижчий за Гуґо, з гачкуватим носом і припорошеним сивиною волоссям, однак досі жвавий і з майже всіма зубами в роті. На ньому був білий плащ, як і належало лицареві, що дав пожиттєву обітницю безшлюбності. На боці висів меч.
Гуґо спинився.
— В ім’я Боже… вітаю, — промимрив він.
Фульк знаком звелів своїм людям стати на варту в коридорі й підкликав Гуґо до себе. Той підступив ближче.
— Чим я можу служити вам, магістре? — запитав він.
Офіційність може бути крихким обладунком. У посланні, яке приніс хлопчик, говорилося лише про те, що Гуґо належить з’явитися негайно й без розголосу.
Фульк зітхнув. Вони провели разом багато років, і лицар знав, що означає цей звук, хоча й рідко чув його. З-під суворої маски промовляв душевний смуток.
— Ми можемо вільно говорити, — сказав Фульк. — Це надійні люди, вони мовчатимуть. Усіх решту я відпустив.
— А хіба раніше ми з тобою не завжди були відвертими? — вихопилося в Гуґо.
— Останнім часом — сумніваюся, — відказав Фульк. — Та ми це з’ясуємо. — І по якійсь хвилі додав: — Нарешті ми це з’ясуємо.
Гуґо стиснув кулаки, змусив себе розтиснути їх і промовив якомога спокійнішим голосом:
201
202
Середньовічна фортеця в Парижі, збудована в 1222 році скарбівничим ордена тамплієрів Губертом.