— Порозпитуй серед слуг і містян, — порадив йому Крез. — А я запитаю при дворі. Ти ж лишишся тут на якийсь час, чи не так? Можливо, Великий цар сам забажає побачитися з тобою: його завжди цікавлять чужоземці.
Невдовзі їхня бесіда закінчилася. З доволі кислою міною Крез пояснив, що перси воліють рано лягати й рано вставати, і тому завтра на світанку він мусить бути в царському палаці. Раб провів Еверарда назад до покою, де на нього, звабливо всміхаючись, чекала вродлива дівчина. Патрульний на мить завагався, думаючи про свій рідний час, за двадцять чотири століття звідси. Але… до біса! Треба користатися з усіх благ, які посилають нам боги, адже вони ще ті скупердяї.
5
Невдовзі після сходу сонця на майдан виїхав загін вершників. Вони зупинили коней і стали гукати Меандра Афінянина. Еверард покинув сніданок, вийшов з дому і став, задерши голову, перед сірим жеребцем, на якому сидів бородатий чоловік із суворим, яструбиним обличчям — командир цих гвардійців, що називалися «безсмертні[33]». Довкола нетерпляче перебирали ногами неспокійні коні, маяли плащі й пір’я на шоломах, брязкотіло залізо, скрипіла шкіряна збруя, а ранкове сонце вигравало на блискучих кольчугах.
— Тебе кличе хіліарх, — гаркнув старший.
Це був перський титул, який означав командувача царської гвардії та Великого візира імперії.
Якусь хвилю Еверард стояв незрушно, зважуючи ситуацію. Усі його м’язи напружилися. Запрошення було не надто люб’язне, але навряд чи він міг відмовитися через нібито якісь нагальні справи.
— Слухаю і корюся, — мовив він. — Дозволь лише повернутися й узяти невеличкий подарунок, щоб віддячити за виявлену мені шану.
— Хіліарх наказав, щоб ти приїхав негайно. Ось кінь, сідай.
Лучник-вартовий підставив складені човником долоні, але Еверард заскочив у сідло самотужки — доволі корисне вміння в часи, коли люди ще не знали стремен. Старший схвально кивнув із тим самим суворим виразом обличчя, повернув коня й на чолі своїх людей рушив учвал через майдан, а потім угору широкою вулицею, обабіч якої стояли статуї сфінксів і будинки сановників. Алея не була такою велелюдною, як базарні вулички, але не бракувало вершників, колісниць, паланкінів і перехожих, які квапливо звільняли дорогу. «Безсмертні» ні на кого не зважали. Вони з гуркотом влетіли в розчахнуту перед ними палацову браму, обігнули, розкидаючи з-під копит жорству, газон на якому іскрилися водограї, і з брязкотом зупинилися біля західного крила будівлі.
Палац, побудований з пістряво розфарбованої цегли, здіймався на широкому вивищенні разом із кількома меншими спорудами. Ватажок загону зістрибнув з коня, коротким помахом руки наказав іти за собою і рушив мармуровими східцями. Еверард пішов за ним, оточений воїнами, які про всяк випадок прихопили із собою легкі бойові сокири, що були приторочені до їхніх сідел. Побачивши їх, хатні раби в тюрбанах і широких одежах падали ниць. Загін пройшов через червоно-жовту колонаду до оздобленої мозаїкою зали, чиєю красою у тих обставинах Еверард не мав настрою милуватися, і, минувши сторожу, опинився в покої, де стрункі колони підтримували зеленаво-блакитну склепінчасту стелю, а крізь арочні вікна линули пахощі пізніх троянд.
«Безсмертні» впали ниць. «Що добре для них, добре й для тебе, синку», — подумав Еверард і поцілував перський килим. Чоловік, що лежав на дивані, кивнув.
— Підведися й слухай, — промовив він. — Принесіть грекові подушку.
Воїни стали довкола Еверарда. Нубієць поквапився покласти подушку перед диваном господаря, і несправжній грек сів на неї, схрестивши ноги. У роті йому пересохло.
Хіліарх, якого, як він пригадував, Крез назвав Гарпагом, подався вперед. На тлі тигрової шкури, що вкривала диван, і розкішної червоної хламиди, що огортала його сухорляву постать, мідієць мав пристаркуватий вигляд. Довге, сталевого кольору волосся спадало аж на плечі, а смагляве обличчя з горбкуватим носом було пооране зморшками. Однак очі, що вивчали незнайомця, були жваві й проникливі.
— Отже, — мовив він перською з різким північноіранським акцентом, — ти той чоловік з Афін. Достойний Крез сьогодні вранці розповів мені про твоє прибуття до Пасаргад, а також згадав про твої розпитування. Це може стосуватися безпеки держави, а тому я маю знати достеменно, чого ти шукаєш. — Він погладив бороду рукою, на пальцях якої зблиснули самоцвіти, і холодно посміхнувся. — Можливо, я навіть допоможу тобі, якщо твої пошуки нічим нам не шкодять.
Хіліарх старанно уникав традиційних форм привітання, не запропонував почастунку і жодним іншим способом не надав Меандрові напівсвященного статусу гостя. Це був допит.
33
Елітні війська в Давній Персії, що поєднували риси гвардії і регулярних військ. Їхня кількість (десять тисяч) постійно підтримувалася сталою. До першої тисячі, яка виконувала функції охорони царя, набирали виключно представників перської знаті.