Еверард рвучко обернувся.
— Якщо ти все кинеш, — мовив він, — я цілком можу собі уявити, як за три тисячі років люди й далі будуватимуть зикурати[38] й ворожитимуть на тваринячих нутрощах… гасатимуть лісами Європи… а Америку досі не відкрито…
Денісон понурився.
— Еге ж, — відказав він. — Я так і думав.
Якийсь час він ходив туди-сюди, заклавши руки за спину. Його смагляве обличчя, здавалося, старішало щохвилини.
— Ще тринадцять років, — пробурмотів він, немовби сам до себе. — За тринадцять років я загину в битві з кочівниками. Не знаю, як саме. Так чи інакше, обставини приведуть мене до цього. Чому б ні? Адже приводили до всього того, що я хоч-не-хоч, а робив… Я знаю, що мій син Камбіс, попри всі намагання виховати його правильно, виявиться садистом і нікудишнім царем, і рятувати імперію доведеться Дарію… О Боже! — Він затулив обличчя широким рукавом. — Вибач. Я ненавиджу сам себе жаліти, але нічого не можу із собою вдіяти.
Еверард сів, уникаючи дивитися на Денісона й лише слухаючи його хрипке, уривчасте дихання.
Нарешті цар наповнив вином два келихи, сів на лавку поруч з Еверардом і сухо сказав:
— Вибач. Зі мною вже все гаразд. І я ще не здався.
— Можу повідомити головне відділення про твою проблему, — з ноткою сумного сарказму мовив Еверард.
Денісон вторував йому:
— Дякую, друзяко. Я добре пам’ятаю, як там ставляться до нас. Ми для них ті, ким можна пожертвувати. Вони заборонять відвідувати ці часи протягом Кірового життя, щоб мене ніщо не спокушало, і надішлють ввічливого листа, у якому зазначать, що я самовладний монарх цивілізованого народу й володію в необмежених кількостях палацами, рабами, винницями, кухарями, наложницями, штукарями й мисливськими угіддями. То на що ж мені скаржитися? Ні, Менсе, цю справу ми маємо владнати вдвох, тільки я і ти.
Еверард стиснув кулаки так сильно, що нігті аж уп’ялися в долоні.
— Ти розумієш, у яке становище ставиш мене, Кіте? — запитав він.
— Я лише прошу тебе подумати над цією проблемою… і, Аріман тебе вхопи, ти це зробиш!
Залізні пальці знову стиснули Еверардове плече: володар Сходу віддавав наказ. «Колишній Кіт ніколи б не дозволив собі такого тону, — подумав патрульний, спалахуючи гнівом. — Якщо ти ніколи не повернешся додому, і Синтія дізнається… Вона могла б прибути сюди, до тебе: ще одна чужинка в царському гаремі не вплине на хід історії. Але якщо я спершу доповім головному відділенню, доповім, що проблему неможливо розв’язати — а це, поза сумнівом, так і є… що ж, тоді часові подорожі впродовж Кірового правління заборонять і вона не зможе приєднатися до тебе».
— Я й сам багато разів думав про це, — спокійніше мовив Денісон. — І не гірше за тебе розумію всі складнощі. Але слухай, я можу показати тобі печеру, де протягом тих кількох годин був мій скутер. Ти міг би переміститися до тої миті, коли я там з’явлюся, і попередити мене.
— Ні, — відказав Еверард. — Про це не може бути й мови. Причини дві. По-перше, правила — розумні правила — забороняють нам таке. За інакших обставин, можливо б, зробили виняток, але є причина номер два: ти — Кір. Ніхто не піде на те, щоб стерти все наше майбутнє заради одного чоловіка.
«Пішов би я на це заради одної жінки? Не впевнений. Сподіваюся, не пішов би… Синтії не потрібно знати подробиць. Так буде краще для неї самої. Я можу скористатися своїм статусом позачасового агента, щоб не дати інформації поширитися на нижчі щаблі. Розповім їй лише те, що Кіта неможливо врятувати і що він загинув за обставин, які змусили нас закрити цей період для мандрів у часі. Синтія, звісно, трохи пожуриться, але вона надто молода, щоб носити жалобу вічно… Авжеж, це ницо. Але хіба правильніше дозволити їй прибути сюди, де її вважатимуть за рабиню, а вона змушена буде ділити свого чоловіка з десятком цариць, від яких він не може відмовитися з політичних міркувань. Чи не краще для неї забути й почати все з чистого аркуша, серед своїх?»
— Угу, — погодився Денісон. — Я згадав про цю можливість, лише щоб відкинути її. Але ж мусить бути ще якийсь спосіб. Слухай, Менсе, та ситуація, що потягнула за собою все решта, постала шістнадцять років тому не через людську примху, а лише за логікою подій. Припустімо, я не з’явився б тоді. Хіба Гарпаг не знайшов би собі іншого псевдо-Кіра? І хто саме став би царем, не має значення. Поведінка іншого Кіра відрізнялася б від моєї мільйоном щоденних дрібниць. Це природно. Але якщо він не був би цілковитим ідіотом чи маніяком, а достатньо здібною і порядною людиною — сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що в моєму випадку це так і є, — то у всіх важливих епізодах, що потраплять до підручників історії, діяв би так само, як я. Тобі це відомо не гірше, ніж мені. Окрім як у критичних точках, час завжди повертається до своєї первинної форми. Минають дні чи роки, і незначні розбіжності стираються — це негативний зворотний зв’язок. Позитивний зворотний зв’язок виникає лише в ключових моментах, коли наслідки від зміни минулого, замість зникати, нагромаджуються з плином часу. Тобі ж це відомо!