— Авжеж, відомо, — відказав Еверард. — Але зважаючи на те, що я почув від тебе, твоя поява в тій печері якраз і була саме тим ключовим моментом. Саме вона наштовхнула Гарпага на думку про Кіра. Не було б цього… Що ж, цілком можна уявити собі, як занепала Мідійська імперія розвалюється, можливо, підпадає під владу Лідії або туранців, бо ж перси не матимуть потрібного їм вождя, який міг би царювати над ними за божественним правом свого народження… Ні, я не наближуся до того моменту в печері, хіба що мені це дозволить данелліанець.
Денісон глянув на нього поверх піднятої чаші, потім опустив її, не відриваючи очей від Еверарда. Обличчя його застигло, перетворилося на чуже. Нарешті він промовив, дуже м’яко:
— Ти не хочеш, щоб я повернувся, адже так?
Еверард зірвався з лавки. Келих випав йому з рук і з дзенькотом покотився по підлозі. Вино, що розлилося, було схоже на кров.
— Замовкни! — скрикнув патрульний.
Денісон кивнув.
— Я тут цар, — промовив він. — Досить мені пальцем ворухнути, і сторожа порубає тебе на шматки.
— Страшенно оригінальний спосіб здобути мою допомогу, — загарчав Еверард.
Денісон здригнувся. Якусь хвилю він сидів незрушно, а потім сказав:
— Вибач. Ти собі навіть уявити не можеш, який це удар… Авжеж, авжеж, моє життя тут було не таким уже й поганим, а коли тебе всі вважають мало не богом, це зрештою починає дедалі більше подобатися. Мабуть, саме тому за тринадцять років я стану до тої битви за Яксартом[39]; я не зможу інакше, коли очі всіх цих молодих левів будуть прикуті до мене. Хай йому біс, може, воно й справді того варте! — Обличчя його викривив напівусміх. — Деякі з моїх дівчат — це щось надзвичайне. А ще в мене є Кассандана. Я зробив її старшою дружиною, тому що вона чимось скидається на Синтію. Так, мабуть, тому. Важко сказати, коли минуло так багато часу. Двадцяте століття здається мені нереальним. А добрий кінь — куди більша втіха, ніж спортивний автомобіль… І я знаю: те, що я роблю тут, — потрібне, а небагато кому дано таке знання… Вибач, що накричав на тебе. Я впевнений: ти допоміг би, якби міг. А що ти не можеш і я не звинувачую тебе в цьому, то й не мусиш почуватися винним переді мною.
— Припини, — простогнав Еверард.
Йому здавалося, ніби у нього в голові шестерні, що крутяться в порожнечі. На стелі він бачив зображення юнака, який убиває бика. Бик символізував Сонце й Людину водночас. За колонами й виноградною запоною з напнутими луками в руках крокували охоронці в лускатих, як шкіра дракона, обладунках; обличчя їхні були наче вирізьблені з дерева. Видно було звідси й те крило палацу, де містився гарем. Сотні, а то й тисячі юних дівчат вважали себе щасливими, чекаючи на можливість задовольнити бажання свого царя. За міськими мурами розкинулися лани, де селяни готували жертву Матері-Землі, якій поклонялися тут задовго перед приходом аріїв, ще в передсвітанковій сутіні часів. Над мурами, немов линучи в небеса, здіймалися гори, де блукали вовки, леви, вепри й демони. Усе тут було надто чужим. Еверард гадав, що достатньо загартований до будь-якої чужинності, але тепер йому раптом захотілося втекти, сховатися у своєму столітті, серед свого народу, сховатися й забути про все.
— Мені треба порадитися з колегами, — обережно промовив він. — Ми детально перевіримо увесь період. Десь може трапитися бічна колія, на яку можна перевести потяг часу. Сам… Сам я не впораюся, Кіте. Я стрибну в майбутнє і пораджуся, гаразд? Якщо ми щось придумаємо, я повернуся… повернуся сьогодні ж увечері.
— А де твій скутер? — запитав Денісон.
Еверард невизначено махнув рукою.
— У горах.
Денісон погладив бороду.
— А точніше не скажеш, еге ж? Що ж, розумно. Я не впевнений, чи довірився б сам собі, якби знав, де машина часу.