Выбрать главу

Він біг, пригинаючись, петляючи у прохолодних духмяних сутінках. Низькі гілки раз по раз шмагали його по обличчю. Шкода, що підлісок недосить густий — Еверард міг би застосувати кілька корисних для втікача алгонкінських[40] штучок, але добре вже бодай те, що на м’якому ґрунті його кроки були нечутні. Персів не було видно. Вони спробували переслідувати його верхи, майже навмання. Тріск гілок і гучна лайка, що розітнули повітря, свідчили про те, що спроба виявилася не надто вдалою.

Ще якась хвиля, і вони спішаться. Еверард нашорошив вуха. Десь віддалік ледь чутно дзюркотіла вода… Він рушив у тому напрямку і став підійматися крутим кам’янистим схилом. Його переслідувачі — не якісь безпорадні містяни, думав він. Принаймні декотрі з них напевне мали бути горянами, що здатні з найменших ознак визначити, де саме він пройшов. Потрібно збити їх зі сліду: тоді Еверард зміг би зачаїтися до того часу, поки Гарпаг не буде змушений повернутися до своїх обов’язків при дворі. У горлі дерло від натужного дихання. Позаду почулися різкі голоси — перси щось вирішили, але Еверард не розібрав слів. Надто далеко. Та й у голові надто гучно стугоніла кров.

Якщо Гарпаг скомандував стріляти в царевого гостя, отже, не мав наміру дозволити йому розповісти про цей напад цареві. План був очевидний: схопити чужинця, катувати, доки той не розповість, де його пристрій і як ним користуватися, а тоді вчинити останню ласку — ніж під горло. «Прокляття, — думав Еверард поміж гупанням свого серця, — я провалив завдання так, що про цей випадок тепер можна писати в підручнику. Як приклад того, що не повинен робити патрульний. І першим пунктом там буде: не забивати собі голову чужою жінкою наскільки, щоб забути про найелементарніші застережні заходи».

Він вийшов на високий вологий берег. Унизу, торуючи шлях у долину, дзюрчав струмок. Еверарда вистежать до цього місця, але потім їм доведеться гадати, в який бік він побрів… А й справді, куди податися?.. Послизаючись на холодній глині, Еверард став спускатися до струмка. Він вирішив іти проти течії. Так він швидше дістанеться до скутера, а Гарпаг, найпевніше, подумає, що втікач спробує повернутися під опіку царя.

Еверард збивав об каміння ноги, які дерев’яніли в крижаній воді. По обидва береги стіною здіймалися дерева, а над головою, наче стеля, тяглася вузька смужка синього неба, яке швидко темнішало. У височині ширяв орел. Ставало дедалі холодніше. Але принаймні в одному йому пощастило: струмок звивався, наче скажена змія, і невдовзі Еверард, ковзаючи й спотикаючись, зник за вигином, і його вже не можна було побачити з того місця, де він увійшов у воду. «Пройду милю-другу, — думав він, — а там, може, трапиться низька гілка. Схоплюся за неї і вилізу, не лишивши слідів». Хвилини тяглися повільно.

«Ну гаразд, — міркував він, — дістанусь я до скутера, повернуся у свій час і попрошу начальство допомогти. Я збіса добре знаю, що мені відмовлять. Чому б не пожертвувати однією людиною, щоб убезпечити власне існування й існування всього, що їм небайдуже? А отже, Кіт застряг тут ще на тринадцять років, доки варвари не вб’ють його. Але Синтія за тринадцять років буде ще молодою, і після кошмарного життя у вигнанні з думкою про невідворотну загибель чоловіка вона лишиться відрізаною від нас, чужинкою у періоді, забороненому для часових мандрів, сама-самісінька при заляканому дворі навіженого Камбіса II… Ні, я повинен приховати від неї правду, утримати її вдома. Нехай думає, що Кіт мертвий. Він сам хотів би, щоб я так вчинив. А за рік-два вона знову буде щасливою: я зміг би навчити її бути щасливою».

Еверард ішов, уже не зважаючи на те, як боляче ступати по камінню його взутим у сандалії на тонкій підошві ногам, на те, як він раз по раз заточується і як голосно шумить вода. Аж тут, за черговим поворотом річки, він побачив двох персів.

Вони брели у воді вниз за течією. Вочевидь спіймати Еверарда було важливіше, ніж священна заборона сквернити води річки. Ще двоє ішли верхом, уздовж обох берегів, продираючись поміж дерев. Один із них був Гарпаг. Довгі шаблі зі свистом вилетіли з піхов.

— Стій! — закричав хіліарх. — Стій, греку! Здавайся!

Еверард закам’янів. Вода дзюрчала довкола його ніг. Ті двоє, що брьохали йому назустріч, видавалися примарами: у цій глибокій тінистій западині їхні темні обличчя розмивалися так, що він бачив лише білі одежі й мерехтливі клинки шабель. Приголомшений, він збагнув: переслідувачі знайшли його слід, що вів у струмок, і розділилися — половина побігла за плином води, половина — проти, берегом долаючи відстань значно швидше, ніж Еверард — річищем струмка. Обігнавши його, вони розвернулися й рушили в зворотному напрямку, уже повільніше, адже йшли, повторюючи всі річкові закрути, але натомість певні, що здобич нікуди від них не подінеться.

вернуться

40

Алгонкіни — індіанське плем’я, що мешкало на півночі США і в Канаді.