9
Великий цар сів у ліжку: за запиналом почувся якийсь шум.
Невидима в пітьмі, ворухнулася цариця Кассандана. Тонкі пальці торкнулися його лиця.
— Що сталося, о сонце неба мого? — запитала вона.
— Не знаю. — Він понишпорив під подушкою, де завжди лежав його меч. — Та хвилюватися нічого.
Долоня ковзнула по його грудях.
— Ні, щось таки сталося, — прошепотіла цариця, зненацька затремтівши. — Твоє серце гупає, немов барабан війни.
— Лишайся тут.
Цар підвівся і відкинув запону.
З темно-фіолетового неба на підлогу крізь арочні вікна лилося місячне сяйво, що аж сліпило, відбиваючись у бронзовому люстрі. Доторк нічного повітря до голої шкіри був холодним.
Немов ще одна тінь, до покою заплив темний металевий предмет. Чоловік, що сидів верхи на ньому, тримався за ручки керма й раз по раз торкався приладової панелі. Предмет безгучно опустився на килим, і кремезний чоловік у грецькій туніці й шоломі зістрибнув з нього.
— Кіте, — видихнув він.
— Менсе! — Денісон виступив у місячне світло. — Ти повернувся!
— Та невже? — насмішкувато чмихнув Еверард. — Як гадаєш, нас може хтось почути? Здається, мене ніхто не помітив. Я матеріалізувався просто над дахом, а потім повільно спустився сюди на антиграві.
— За дверима сторожа, — сказав Денісон. — Але вони не ввійдуть, доки я не вдарю в он той гонг або закричу.
— Добре. Одягни щось на себе.
Денісон випустив з рук меча. Якусь мить він заціпеніло стояв, а відтак у нього вихопилося:
— Ти знайшов вихід?
— Можливо. — Еверард відвів очі й забарабанив пальцями по контрольній панелі. — Слухай-но, Кіте, — урешті промовив він. — У мене є ідея, вона може спрацювати, а може й не спрацювати. Мені потрібна твоя допомога. Якщо нам усе вдасться, ти зможеш потрапити додому. Начальство опиниться перед доконаним фактом і заплющить очі на порушення правил. Але якщо ми зазнаємо невдачі, тобі доведеться повернутися сюди, в цю саму ніч, і доживати свого віку як Кір Великий. Ти зможеш?
Денісон здригнувся, і то не від холоду.
— Думаю, що так, — дуже тихо відповів він.
— Я сильніший за тебе, — прямо сказав Еверард. — І зброя буде лише в мене. Якщо доведеться, я притягну тебе сюди силоміць. Прошу тебе, не потрібно мене змушувати до цього.
Денісон глибоко вдихнув повітря.
— Не змушу.
— Тоді сподіваймося, що норни[42] будуть до нас прихильні. Ну ж бо, одягайся. Я поясню все по дорозі. Попрощайся з цим роком, і покладай надію, що прощаєшся назавжди, бо, якщо моя задумка вигорить, ні ти, ні будь-хто інший його таким уже ніколи не побачить.
Денісон, який уже був обернувся до купи одягу, скинутого в кутку, де його до світання мав забрати раб, ураз зупинився:
— Що? — запитав він.
— Ми спробуємо переписати історію, — відказав Еверард. — А може, відновити її в тому вигляді, в якому вона була від самого початку. Я не знаю. Ну ж бо, поквапся!
— Але ж…
— Хутчіш, Кіте, хутчіш! Ти розумієш, що цієї самої миті я з розтятою ногою плентаю через гори, що я повернувся того самого дня, якого залишив тебе, щоб виграти тобі трохи зайвого часу? Мерщій, ворушися!
Денісон зважився. Обличчя його ховалося в темряві, але голос, дарма що дуже тихий, прозвучав чітко:
— Мені потрібно де з ким попрощатися.
— З ким?
— З Кассанданою. Вона була мені за дружину тут… Господи, аж чотирнадцять років! Народила мені трьох дітей, доглядала мене, коли я двічі лежав у пропасниці, сотні разів рятувала від розпачу, а якось, коли мідійці підступили до наших мурів, повела за собою пасаргадських жінок, щоб ті піднесли наш дух, і ми перемогли… Дай мені п’ять хвилин, Менсе.
— Гаразд, гаразд. Але коли послати за нею євнуха, ми згаємо багато часу…
— Вона тут.
Денісон зник за запиналом ложа.
Еверард якусь мить стояв, наче громом вдарений. «Ти чекав на мене сьогодні вночі, — подумав він, — і сподівався, що я зможу повернути тебе до Синтії. Тому ти послав за Кассанданою».
Він так міцно стиснув руків’я меча, що аж пальці заболіли, а тоді дорікнув собі: «Замовкни вже, Еверарде! Ти, пихатий самовдоволений вишкребку».
Незабаром Денісон повернувся. Без жодних слів одягнувся й заліз на заднє сидіння скутера. Еверард здійснив миттєвий стрибок крізь простір: кімната зникла, внизу під ними лежали скупані в місячному сяйві пагорби. Холодний поривчастий вітер шарпав їх у нічному небі.
— А тепер — до Екбатани. — Еверард увімкнув освітлення панелі й узявся настроювати прилади згідно із записами в планшеті.