— Ек… а, ти маєш на увазі Гаґматану? Колишню столицю Мідії? — голос Денісона звучав здивовано. — Але ж тепер це лише літня резиденція.
— Я маю на увазі Екбатану тридцять шість років тому, — відказав Еверард.
— Тобто?
— Дивися: усі історики майбутнього переконані, що розповідь про Кірове дитинство, переказана Геродотом і персами, — чистісінької води вигадка. Що ж, можливо, вони й мають рацію. Можливо, всі твої тутешні пригоди — один із тих незначних вибриків простору-часу, які Патруль намагається усувати.
— Розумію, — поволі проказав Денісон.
— Гадаю, як васал Астіага ти мав би часто бувати при його дворі. Будеш моїм провідником. Старий сучий син потрібен нам особисто, бажано — сам-один і вночі.
— Шістнадцять років — немалий час, — мовив Денісон.
— Га?
— Якщо ти однаково збираєшся міняти минуле, чому забирати мене саме тепер? Знайди мене, коли я був Кіром лише рік. Я вже досить добре знав Екбатану, але…
— Вибач, але ні. Я не можу. Ми й так ходимо по тонкій кризі. Один Бог знає, до чого може призвести поява вторинної петлі у світових лініях[43]. Навіть якщо нам це вдасться, Патруль зашле нас на планету вигнання лише за те, що ми пішли на такий ризик.
— Що ж… гаразд. Я розумію.
— До того ж, — додав Еверард, — ти не самовбивця. Ти справді хочеш, щоб твоє теперішнє «я» ніколи не існувало? Задумайся на хвилинку, що означає твоя пропозиція.
Він закінчив настроювати скутер. Чоловік за його спиною здригнувся.
— Великий Мітра! — мовив Денісон. — Твоя правда. Забудьмо про це.
— Тоді рушаймо! — Еверард натиснув на головний перемикач.
Скутер завис над оточеним мурами містом посеред незнайомої рівнини. Попри те, що ця ніч також була місячна, місто здавалося лише чорним безладним нагромадженням каміння. Еверард сягнув рукою до багажних сумок.
— Ось, — мовив він. — Одягнімо ці костюми. Я попросив хлопців з відділення доби середнього Мохенджо-Даро[44] пристосувати їх до наших потреб. Їм у себе теж доводиться часто так маскуватися.
Вітер засвистів у темряві, коли часоліт почав знижуватися. Денісон простягнув руку за Еверардовою спиною і вказав:
— Он там палац. Царська спочивальня нагорі, у східному крилі…
Будівля була масивніша, незграбніша за свою перську наступницю в Пасаргадах. Еверард помітив в осінньому саду двох білих крилатих биків, ассирійський спадок. Зауваживши, що вікна завузькі, він лайнувся й скерував скутер до найближчих дверей. Двоє вартових на конях здійняли голови й зарепетували від ляку, побачивши, що несеться на них з неба. Коні стали дибки й скинули своїх вершників. Скутер розніс двері на друзки. Ще одне диво не змінить історії, особливо в часи, коли в дива вірили так само ревно, як у рідному Еверардовому столітті — у вітаміни, і то не відомо, хто мав більше підстав вірити. Запалені світильники вели їх коридором, де з вереском розбігалися нажахані раби й сторожа. Діставшись царської спальні, Еверард видобув меча й став гатити руків’ям у двері.
— Твій вихід, Кіте, — мовив він. — Ти знаєш мідійське наріччя.
— Відчиняй, Астіагу! — заревів Денісон. — Відчиняй вісникам Ахурамазди!
Чоловік за дверима, дещо здивувавши Еверарда, підкорився. Астіаг був не менш хоробрий, ніж більшість його підданих. Але коли цар — присадкуватий, середніх літ чоловік із жорстким обличчям — побачив на залізному троні, що висів у повітрі, двох істот в осяйних шатах, із кружалами світла довкола голів і крилами за спиною, що фонтанували сяйвом, він упав ницьма.
Еверард слухав, як Денісон громовим голосом віщає в найкращому стилі майданних пророків, послуговуючись говіркою, яку патрульний не надто добре розумів.
— О негідне вмістище гріха! Гнів небес упав на твою голову! Чи ти гадав, що твої нікчемні думки, які таїш ти в темряві, що їх породила, можуть сховатися від Ока Дня? Чи ти гадав, що всемогутній Ахурамазда допустить той мерзенний учинок, який ти замислив?..
Далі Еверард не дослухався, поринувши у свої думки. Гарпаг, мабуть, був у цьому самому місті, у розквіті сил і ще не пригнічений почуттям провини. Тепер йому ніколи не доведеться брати на себе цей тягар. Не доведеться класти дитину на згір’я, а потім, схилившись на спис, чекати, доки стихне її плач і тільце перестане сіпатися. Пізніше він повстане проти Астіага з інших причин і стане Кіровим хіліархом, але не помре на руках у ворога після бою в лісі примар, а якийсь перс, чийого імені Еверард не знав, також уникне грецького меча й повільного сповзання в порожнечу.
«А проте спогад про двох людей, яких я вбив, закарбувався в моєму мозку; на моїй нозі — тонкий білий шрам; Кіту Денісону сорок сім, і він навчився думати, як цар».
43
44
Місто цивілізації у долині Інду. Виникло близько 2600 року до н. е. і було покинуте приблизно дев’ятсот років по тому.