Еверард розмірковував далі. Зазвичай йому подобалася його робота, але з цим завданням щось було не так.
— Цю експедицію, — сказав він, — мабуть, спіткало якесь лихо. Нам би не завадило дізнатися, яке саме. Але навіщо тобі для стеження за ними потрібен позачасовий агент?
Сандовал обернувся від вікна. У Еверардовій голові знову промайнула думка, яким чужим був тут індіанець. Він народився 1930 року, воював у Кореї і, перш ніж вступити до Патруля, державним коштом як колишній військовий закінчив коледж, але дивним чином ніколи не належав до двадцятого століття.
«А ми всі хіба інакші? Хіба може міцно вкорінена у свою добу людина спокійно жити, знаючи, що зрештою чекає на її народ?»
— Моє завдання — не стежити! — вигукнув Сандовал. — Коли я доповів, наказ прийшов просто від данелліанців. Жодних пояснень, жодних виправдань, лише — влаштувати загибель експедиції. Самому змінити історію!
2
Рік Божий одна тисяча двісті вісімдесятий:
Воля хана Хубілая шириться паралелями й меридіанами; хан мріє про світову імперію, і при його дворі вітають кожного гостя, що приносить нові знання чи думки. Особливу прихильність Хубілай виявляє до молодого венеційського купця на ім’я Марко Поло. Однак не всі народи бажають жити під владою монголів. У тих поневолених землях, які мандрівний венецієць описував під спільною назвою «Катай»[48], починають зароджуватися таємні братства повстанців. Японія, де справжня влада належить родові Ходзьо, який стоїть за троном імператора, уже відбила першу навалу. Крім того, монгольська держава єдина хіба тільки в теорії. Руські князі збирають данину лише для Золотої Орди, у Багдаді ж сидить ільхан Абака[49].
Що ж до інших країн, то жалюгідні залишки Аббасидського халіфату[50] знайшли собі прихисток у Каїрі; у Делі порядкує Рабська династія[51]; папа римський — Миколай III; ґвельфи й ґібеліни роздирають Італію на шматки; німецький імператор — Рудольф I Габсбург, король Франції — Філіпп III Сміливий, Англією ж править Едуард I Довгоногий. У цей час живуть Данте Аліґ’єрі, Йоан Дунс Скот[52], Роджер Бекон і Томас Римач[53].
А в Північній Америці Менс Еверард і Джон Сандовал спинили коней на вершині довгого пагорба, щоб поглянути вниз.
— Уперше я побачив їх минулого тижня, — мовив індіанець. — Відтоді вони махнули чималий шмат дороги. Таким темпом за кілька місяців вони будуть у Мексиці, навіть попри те, що далі гориста місцевість.
— За монгольськими мірками, — відказав йому Еверард, — вони посуваються доволі повільно.
Він підніс до очей бінокль. Довкола нього буяв зеленню квітень. Навіть найвищі і найстаріші буки шелестіли веселим молодим листом. Рипіли сосни, які гойдав холодний і стрімкий вітер, що ніс із гір запах талого снігу. Зграї пташок, які поверталися з вирію до своїх домівок, були такі численні, що затьмарювали сонце. Біло-блакитні верхівки Каскадних гір на заході немов линули в небі, далекі й величні. На сході вкриті лісами й луками передгір’я скочувалися в долину, а там, за обрієм, простяглася прерія, що гримотіла під копитами бізонячих стад.
Еверард направив бінокль на експедицію. Монголи, розтягнувшись звивистою вервечкою, просувалися відкритим простором, намагаючись триматися берега невеликої річки. Було їх чоловік сімдесят, що їхали верхи на мишастих азійських кониках, коротконогих і довгошиїх. На поводі вели в’ючних і змінних коней. Еверард помітив кількох тубільних провідників, розпізнавши їх як за рисами обличчя й одягом, так і за тим, як незграбно вони трималися в сідлі. Однак найпильнішу увагу він зосередив на прибульцях.
— Багато жеребних кобилиць під поклажею, — пробурмотів він, наче сам до себе. — Мабуть, вони взяли на кораблі так багато коней, як тільки змогли, випускали їх розім’ятися й попастися під час кожної зупинки, а тепер просто в дорозі збільшують поголів’я. Ця порода витривала, для неї то завиграшки.
49
50
51
52
53