— Ті, що зосталися біля кораблів, також розводять коней, — повідомив Сандовал. — Я бачив.
— Що ще ти знаєш про цих людей?
— Я тобі вже розповів усе, що знав. А це навіть менше від того, що ти сам щойно побачив! Є ще той запис про експедицію, який певний час зберігався у Хубілаєвих хроніках. Але, як ти пам’ятаєш, там лише побіжно згадується про чотири кораблі, які під командуванням нойона[54] Токтая і вченого Лі Тайцзуна вирушили, щоб дослідити острови, які лежать за Японією.
Еверард неуважно кивнув. Немає сенсу сидіти тут і всоте пережовувати те саме. Так вони лише відтягували той момент, коли треба було братися до справи.
Сандовал прочистив горло.
— Я досі вагаюся, чи слід нам спускатися туди вдвох, — мовив він. — Може, ти лишишся в резерві на випадок, якщо почнуться якісь ускладнення?
— Комплекс героя? — підсміхнувся Еверард. — Ні, краще ходімо разом. Я не думаю, що вони завдадуть нам якихось проблем. Принаймні поки що. Ці хлопці надто розумні, щоб починати сварку без причини. З індіанцями ж вони порозумілися, чи не так? А ми з тобою здамося їм узагалі чимось невідомим… Але я б не відмовився перед цим хильнути.
— Ага. І після також!
Обоє дістали із саков півгалонові фляги й приклалися до них. Шотландське віскі обпекло Еверардові горло й зігріло кров. Він цмокнув на коня, і обоє патрульних з’їхали з пагорба.
Повітря розітнув різкий свист. Їх помітили. Вони далі так само спокійно рухалися назустріч голові монгольської валки. Кілька вершників обігнули їх з флангів, тримаючи напоготові короткі тугі луки, але не стали затримувати.
«Гадаю, ми маємо не надто загрозливий вигляд», — подумав Еверард. На ньому, як і на Сандовалі, був одяг двадцятого століття: мисливська куртка й капелюх, що мали захищати від вітру й дощу. Вбрання його, однак, було далеко не таке елегантне, як пошиті на замовлення брендові речі індіанця. Про людське око обоє мали кинджали, а про всяк випадок — автоматичні пістолети Маузера й паралізатори з тридцятого століття.
Загін вершників зупинився так дисципліновано, наче був єдиним організмом. Під’їжджаючи, Еверард пильно розглядав їх. Перед тим як вирушити на завдання, він протягом приблизно години прослухав повний електронний курс про мову, історію, рівень технології, правила поведінки й етичні норми монголів, китайців і навіть місцевих індіанців. Але ніколи раніше він не бачив цих людей зблизька.
Зовнішністю вони не вражали: присадкуваті, кривоногі, з рідкими борідками й пласкими, широкими обличчями, які блищали на сонці, змащені лоєм. Усі були добре споряджені, на собі мали чоботи, штани, шкіряний пластинчастий обладунок з полив’яною оздобою і стіжкуваті сталеві шоломи з гостряком або плюмажем на вершку. Озброєні були кривими шаблями, кинджалами, списами й композитними луками. Один із вершників, що їхали на чолі колони, тримав переплетений золотом бунчук із хвостів яка. Своїми вузенькими темними позбавленими емоцій очима монголи стежили за наближенням патрульних.
Ватажка було неважко пізнати. Він їхав у передовому загоні, у нього за плечима маяв подертий шовковий плащ. Очільник експедиції був трохи дебеліший за своїх воїнів, а обличчя мав навіть жорсткіше, з рудуватою борідкою і мало не римським носом. Провідник-індіанець побік нього, витріщався на незнайомців і щулився позаду, але нойон Токтай тримався на своєму чільному місці, міряючи Еверарда незмигним хижим поглядом.
— Вітаю, — гукнув він, коли незнайомці під’їхали так близько, що могли вже його почути. — Які духи провадять вас?
Він говорив лутуамійським наріччям (пізніше воно стане кламатською мовою[55]) із жахливим акцентом.
Еверард відповів бездоганною гавкучою монгольською:
— Вітаю тебе, Токтаю, сину Бату! Ми прибули з миром, коли буде на те воля Тенґрі[56].
Цей його хід справив враження. Еверард помітив, як монголи потяглися до оберегів і стали креслити в повітрі знаки проти лихого ока. Але чоловік, що сидів на коні ліворуч від Токтая, вочевидь навчений самоконтролю, швидко опанував себе.
— Ага, — сказав він, — отже, люди із Західних земель також дісталися цього краю. Ми про це не знали.
Еверард поглянув на нього. Той був вищий за монголів, мав майже білу шкіру, витончені риси обличчя і пещені руки. Хоч одягнутий подібно до решти вершників, він не мав зброї. Чоловікові на вигляд було більше років, ніж нойонові, — близько п’ятдесяти. Еверард поклонився в сідлі й звернувся до нього північнокитайською:
— Вельмишановний Лі Тайцзуне! Мені прикро, що моя негідна особа має суперечити вашій велебності, але ми прибули з великого ханства, що лежить ген на південь.
54
55