— До нас дійшли чутки про ваше ханство, — відказав учений, який так і не зміг повністю приховати свого хвилювання. — Навіть тут, далеко на півночі, розповідають про багату й прекрасну країну. Ми шукаємо її, щоб переказати вашому ханові вітання від кагана[57] Хубілая, сина Толуя, онука Чингіза, що під ногами його лежить увесь світ.
— Ми чули про кагана, — відказав Еверард, — а також про халіфа, папу римського, імператора та інших, дрібніших, монархів. — Він мусив ретельно добирати слів — так, щоб відверто не зневажити правителя Китаю, але водночас тонко поставити його на місце. — Натомість про нас відомо мало, бо ж володар наш не шукає зовнішнього світу й не хоче, щоб цей світ шукав його. Дозвольте мені відрекомендувати свою недостойну особу. Мене звати Еверард. Попри свій вигляд, я не росіянин і не мешканець Західних земель. Я належу до вартових кордону.
Нехай поламають голову, що це означає.
— Ти прибув з невеликим почтом, — різко кинув Токтай.
— А більшого й не треба, — щонайм’якшим голосом відказав Еверард.
— І ви далеко заїхали від дому, — ввернув Лі.
— Не далі, ніж були б ви, шановні панове, у киргизьких степах.
Токтай ляснув долонею по руків’ї шаблі. Погляд його був холодний і насторожений.
— Ходімо тоді, — мовив він. — Вітаю вас як послів. Станьмо табором і послухаймо слово вашого хана.
З
Сонце хилилося за верхівки західних гір, снігові шапки яких у його промінні здавалися тьмяним сріблом. Тіні в долині видовжилися, ліс потемнів, але простора лука немовби ще яскравіше виблискувала зеленню. Первісна глибинна тиша наче підсилювала кожен звук: клекотіння річки на порогах, перестук сокир, форкання коней, що поскубували високу траву. У повітрі ледь пахло димом від багаття.
Монголи вочевидь були спантеличені появою гостей і такою ранньою зупинкою на ночівлю. Їхні обличчя лишалися непорушні, наче витесані з дерева, але очі раз по раз косилися на Еверарда й Сандовала, а губи бурмотіли слова різноманітних молитов — здебільшого язичницьких, але чути було й буддистські, і мусульманські, і несторіанські. Це, однак, не завадило їм зі звичною вправністю отаборитися, поставити чати, подбати про коней і приготувати все потрібне для вечері. А проте Еверардові гадалося, що вони поводяться мовчазніше, ніж мали б. Знання, вкладене йому до голови гіпновчителем, стверджувало, що монголи зазвичай життєрадісні й балакучі.
Він сидів, схрестивши ноги, у шатрі. Поруч колом сиділи Сандовал, Токтай і Лі Тайцзун. На землі лежали килимки, а на жарівні стояв казанок з гарячим чаєм. На весь табір монголи напнули лише цей намет, імовірно, єдиний, який везли із собою власне для таких церемоніальних випадків. Токтай власноруч налив у чашу кумис і подав її Еверардові. Той відпив трохи, голосно сьорбаючи, як велів етикет, і передав чашу далі. Йому доводилося куштувати й гірше питво, ніж зброджене кобиляче молоко, але він був радий, коли ритуал закінчився й усі перейшли до чаю.
Монгольський ватажок заговорив. На відміну від свого помічника-китайця, Токтаєві не вдавалося зберігати тон рівним, і в його голосі раз по раз прохоплювалося мимовільне роздратування: як це чужинець, не припавши до землі, насмілюється наближатися до посланця кагана? Втім, слова були ввічливі:
— А тепер нехай наші гості повідають, із яким доручення вони прибули від свого хана. Чи не назвете нам спершу його ім’я?
— Його ім’я заборонено вимовляти, — відповів Еверард. — А про ханство до вас дійшов лише слабкий поголос. Про могутність нашого правителя, нойоне, ви можете судити з того, що він вислав так далеко лише нас двох і що нам вистачило по одному коневі на кожного.
Токтай гмикнув.
— Коні у вас добрі, ось тільки не знаю, як вони себе показали б у степу. Довго ви їхали сюди?
— Не довше, ніж один день, нойоне. Ми маємо певні засоби. — Еверард поліз до кишені куртки й дістав звідти два невеличкі пакунки, обгорнуті подарунковим папером. — Наш повелитель наказав ушанувати володарів із Китаю цими скромними дарунками на знак своєї поваги.
Поки знімали обгортку, Сандовал нахилився до товариша й прошепотів англійською:
— Поглянь на їхні пики, Менсе. Ми з тобою дали маху.
— А то чому ж?
— Цим блискучим целофаном і всіма іншими штучками можна вразити хіба що дикуна на кшталт Токтая. Але ти зверни увагу на Лі. Його цивілізація плекала мистецтво каліграфії, ще коли предки Пола Бонвіта[58] розмальовували себе синім. Його думка про наш смак опустилася нижче плінтуса.
57
58