Еверард ледь помітно стенув плечима.
— Що ж, він має рацію, хіба ні?
Їхнє перешіптування не лишилося непоміченим. Токтай скинув на них підозріливим поглядом, але потім повернувся до свого подарунка, кишенькового ліхтарика, демонстрація можливостей якого супроводжувалася здивованими вигуками. Спершу нойон трохи побоювався, навіть пробурмотів якусь охоронну примову, але потім згадав, що монголові не можна боятися нічого, крім грому, опанував себе й невдовзі тішився, як дитина. Найкращим дарунком для вченого-конфуціанця Лі мала б стати книжка — збірка світлин «Рід людський»[59], різноманіття якої, а також незнайома техніка ілюстрації могли справити на китайця враження. Лі розсипав подяки, але Еверард сумнівався, чи справді книжка його вразила. У Патрулі швидко довідуєшся, що гострий розум трапляється незалежно від рівня технологічного розвитку.
Тепер належало прийняти подарунки у відповідь: чудовий китайський меч і в’язку шкурок морської видри з тихоокеанського узбережжя. Лише по якомусь часі розмова знову перейшла до справ, і Сандовалові вдалося повернути її так, щоб першими про себе розповідали господарі.
— Коли ви так багато знаєте, — почав Токтай, — то вам також мусить бути відомо, що наше вторгнення в Японію кілька років тому зазнало невдачі.
— Такою була воля богів, — з придворною згідливістю докинув Лі.
— Дурниці! — обурився Токтай. — Не воля богів, а дурість людей, ти, мабуть, хотів сказати. Нас було надто мало, ми нічого не знали про те далеке й бурхливе море, в яке нас послали. Та дарма! Одного дня ми ще туди повернемося.
Еверард із сумом подумав, що далебі так, вони повернуться, і тайфун знову розтрощить їхній флот і потопить бозна-скільки молодих чоловіків. Але не став перебивати Токтая.
— Каган зрозумів, що нам треба дізнатися більше про острови. Можливо, заснувати поселення десь на північ від Хоккайдо. Крім того, до нас давно доходили чутки про землі на далекому заході. Час від часу їх бачили рибалки, яких вітром відносило в море; торговці з Сибіру розповідали про протоку і край, що лежить за нею. Каган спорядив чотири кораблі з китайськими матросами й наказав мені взяти сотню монгольських воїнів і розвідати ті землі.
Еверард кивнув. Він не здивувався: китайці сотні років плавали на своїх джонках, декотрі з них могли вміщувати до тисячі пасажирів. Щоправда, ці судна не мали таких мореплавних якостей, які здобудуть згодом завдяки португальському впливу, а їхніх капітанів ніколи надто не вабили океанічні простори, а тим паче холодні північні води. Та все ж були деякі китайські мореплавці, що переймали торговельні навички — якщо не від батьків, то від заблудлих до Китаю корейців і формозян[60], — і мусили мати якісь знання щонайменше про Курили.
— Ми проминули один за одним два ланцюги островів, — розповідав далі Токтай. — Острови були майже голі, але коли-не-коли ми приставали до берега, випускали коней попастися і розпитували тубільців. Одному Тенґрі відомо, як ми намучилися з тими розпитуваннями! Було таке, що доводилося спілкуватися шістьма мовами! Одначе ми таки дізналися, що далі лежать дві великі землі — Сибір і ще одна, які сходяться на півночі так близько, що люди перепливають з одної на другу в човнах з моржевої шкури, а взимку іноді переходять по кризі. Урешті-решт ми дісталися до цієї нової землі. Просторого краю, вкритого лісами, багатого на дичину й тюленів. Але надто дощовитого. Нашими кораблями ніби можна було пливти далі, тож ми так і зробили, більш-менш тримаючись берега.
Еверард уявив собі карту. Якщо йти спочатку вздовж Курильських островів, а потім Алеутських, то земля завжди буде недалеко. Монголам пощастило уникнути кораблетрощі, яка була серйозною загрозою, а завдяки малій усадці їхні джонки могли стати на якір навіть біля цих скелястих островів. До того ж їм допомагала течія, ведучи практично найкоротшим курсом. Перш ніж збагнув, що сталося, Токтай відкрив Аляску. Що далі монголи просувалися вздовж берега на південь, то гостиннішою робилася місцевість. Вони проминули затоку П’юджет-Саунд і вийшли просто до річки Чегейліс. Мабуть, індіанці попередили про небезпеку пливти далі через гирло Колумбії, а пізніше вони ж допомогли вершникам з кіньми переправитися через велику річку на плотах.
— Ми стали табором, коли рік уже йшов на спад, — вів далі монгол. — Тамтешні племена відсталі, але приязно настроєні. Вони забезпечували нас їжею, жінками й допомагали в усьому, що ми просили. Навзамін наші моряки показали їм нові способи риболовлі й будівництва човнів. Ми там перезимували, вивчили кілька місцевих мов і зробили кілька вилазок у глиб країни. Всюди ми чули про безкрайні ліси й рівнини, де землю покривають стада диких биків. Ми бачили вже достатньо, щоб повірити цим розповідям. Я ще ніколи не бував у такій багатющій землі. — Його очі хижо, як у тигра, зблиснули. — І так мало мешканців, які навіть не знають заліза.
59