— Гм… найбільша слабкість монголів. — Сандовал враз усміхнувся. — Ти переміг. Можна розслабитися й насолоджуватися видовищем.
— Приготуй вечерю, гаразд? Доки я тут закінчу збирати цю штуку. Тільки, звісно, не запалюй вогню. Ми ж не хочемо, щоб монголи помітили звичайний димок від вогнища… Ага, у мене ж є ще проектор міражів. Якщо ти перевдягнешся й накинеш на голову каптур або замаскуєшся якось інакше, щоб тебе не впізнали, я намалюю твою подобу з милю завбільшки, велетенську й страшну, як смерть.
— А як щодо трансляційного підсилювача звуку? Танці і наспіви індіанців навахо можуть нагнати чималого страху, якщо не знаєш, що це просто ритуальна церемонія.
— Влаштуємо!
День хилився до вечора. Під соснами залягли тіні; повітря було прохолодне, насичене різкими запахами. Еверард нарешті закінчив роботу й тепер, наминаючи сендвіч, спостерігав у бінокль за тим, як передовий загін монголів вибирає для ночівлі саме те місце, яке він і передбачив. Під’їхало ще кілька вершників з упольованою вдень дичиною й заходилися готувати вечерю. Решта підтягнулися до заходу сонця, без зайвої метушні виставили чати й узялися до їжі. Вочевидь, Токтай поспішав, намагаючись використати кожну хвилину світлового дня. У сутінках, що спадали, Еверард розгледів чатових на конях і з луками напоготові. Хоч як патрульний намагався не падати духом, йому це не вдавалося: він протистояв людям, які змусили тремтіти увесь світ.
Над засніженими вершинами засяяли перші зірки. Час було братися до роботи.
— Ти припнув коней, Джеку? Вони можуть перелякатися. Я певен монгольські перелякаються! Гаразд, починаймо.
Еверард клацнув умикачем і присів навпочіпки перед тьмяно підсвітленою контрольною панеллю апарата.
Спершу між землею і небом замерехтіло слабеньке блакитне сяйво. Потім шугнули блискавки; розчахуючи дерева, один за одним зажахтіли гіллясті спалахи; згір’я задвиготіли від гуркоту грому. Далі Еверард випустив кульові блискавки, вогняні сфери, що вирували й підстрибували в повітрі, а потім, лишаючи за собою хвости з іскор, неслися до табору монголів, над яким вибухали, аж доки небо не стало здаватися розпеченим до білого жару.
Оглухлий і наполовину осліплий, Еверард ледве спромігся створити екран із флюоресцентного іонізованого повітря. Величезні криваво-червоні й кремово-білі полотнища розгорнулися немов полярне сяйво й засичали поміж безупинного гуркоту грому. Сандовал виступив наперед. Він уже роздягнувся до пояса і за допомогою глини розмалював тіло предковічними візерунками; його обличчя, хоч і відкрите, було перемащене землею й викривлене так, що Еверард сам не впізнав би свого товариша. Пристрій відсканував індіанця й видав змінений образ, що вималювався на тлі сполохів, — велетенська, вища за гори, постать, човгаючи ногами, посувалася від крайнеба до крайнеба в дивному танці, завиваючи пронизливим фальцетом, який заглушав гуркотіння грому.
Еверард зіщулився у відблисках примарного світла, його пальці на панелі керування немов задерев’яніли. Його самого опосів первісний жах: танець пробудив у ньому давно забуті інстинкти.
«Господи Боже! Якщо й це не змусить їх повернути…»
Еверард отямився й поглянув на годинник. Минуло пів години… нехай ще хвилин п’ятнадцять подивляться на виставу, поки все поступово вщухне… До світанку вони напевне лишаться в таборі: монголи надто дисципліновані, щоб розбігтися поночі хто куди. На кілька годин треба зачаїтися, а потім завдати вирішального удару по їхніх нервах, спаливши електричним розрядом дерево просто біля їхнього табору… Еверард махнув Сандовалеві, щоб той закінчував. Індіанець сів, засапавшись більше, ніж, здавалося, варті були його зусилля.
Коли гуркіт стих, Еверард промовив:
— Чудовий виступ, Джеку.
Власний голос видався йому чужим і деренчливим.
— Скільки вже років я цього не робив! — пробурмотів Сандовал.
Він чиркнув сірником — звук, що пролунав посеред тиші, змусив їх здригнутися. Маленький вогник на мить освітив міцно стулені губи індіанця. Сандовал загасив сірник, і тепер жеврів лише кінчик його цигарки.
— Жоден із моїх знайомих у резервації не сприймав цих танців серйозно, — по якійсь хвилі знову мовив він. — Кілька старих індіанців навчали нас, хлопчаків. Вони хотіли, щоб ми зберегли давній звичай, щоб не забували свого коріння. Але ми переважно хотіли лише заробити якусь копійку, витанцьовуючи перед туристами.
Запала довга мовчанка. Еверард вимкнув проектор. У пітьмі лише жаринка Сандовалевої цигарки то пригасала, то знову спалахувала, неначе крихітний червоний Алголь[65].