— Перед туристами! — повторив індіанець, а за кілька хвилин додав: — Сьогодні, коли я танцював, у мене була мета. А це щось та й значить. Я ніколи не почувався так раніше.
Еверард мовчав.
Раптом заіржав один з коней, що кидався, коли був на прив’язі під час «вистави» й досі ще не заспокоївся.
Еверард підвів голову, але довкола була сама лише ніч.
— Ти нічого не чув, Джеку?
В очі йому вдарив промінь ліхтарика.
Якусь мить Еверард лише сліпо витріщався. Відтак, лайнувшись, скочив на рівні, сягаючи рукою по пістолет-паралізатор. З-за дерева до нього кинулася тінь і вдарила в ребра. Еверард поточився назад. Паралізатор нарешті опинився в його руці, і патрульний вистрілив навмання.
Промінь ліхтарика знову занишпорив довкола. Еверард мигцем побачив Сандовала. Індіанець не встиг надягнути одяг, де лишилася його зброя, і тепер змушений був тільки ухилятися від монгольської шаблі. Нападник замірився знову, і тоді Сандовал вдався до дзюдо, якого навчали в Патрулі. Він упав на коліно; неповороткий монгол, що звик воювати в сідлі, махнув шаблею, схибив і наштрикнувся животом на виставлене плече індіанця. Сандовал відразу ж випростався й знизу ребром долоні вдарив монгола у підборіддя, а коли голова в шоломі відкинулася назад, рубонув по кадику, вихопив шаблю у її власника, обернувся й відбив удар ззаду.
Чийсь крикливий голос, перекриваючи вереск монголів, віддавав накази. Еверард відступив. Одного нападника йому вдалося-таки оглушити пострілом з паралізатора, але ще декілька перегородили йому дорогу до скутера. Він обернувся їм назустріч, аж тут на плечі патрульному хтось накинув аркан і затягнув його одним вправним рухом. Еверард упав, на нього відразу ж навалилося четверо. Він ще встиг побачити, як з пів десятка монголів луплять Сандовала по голові ратищами списів, а потім йому вже було не до того, щоб роззиратися. Двічі йому вдавалося зіп’ястися на ноги, але у нього вже не було паралізатора, а «маузера» витягнули з кобури: ці коротуни й самі непогано володіли бойовим мистецтвом явара[66]. Вони потягли патрульного по землі, завдаючи ударів кулаками, носаками чобіт і руків’ями кинджалів. Еверард так і не знепритомнів, але врешті-решт йому стало просто байдуже.
6
Токтай згорнув табір ще перед світанком. Коли визирнуло сонце, монгольський загін, розтягнувшись звивистою вервечкою, уже пробирався поміж острівцями дерев, якими поросла широка долина. Місцевість робилася рівнинною і засушливою, гори по праву руку відступали чимраз далі, засніжених вершин ставало менше, а їхні примарні обриси було ледь видно на тлі зблідлого неба.
Витривалі монгольські коники невтомно бігли клусом уперед — лише стукотіли копита, рипіла й подзенькувала збруя. Обернувшись назад, Еверард побачив валку як єдине ціле: здіймалися й опускалися списи, на вітрі майоріли стяги, плюмажі й плащі, а з-під шоломів визирали брунатні вузькоокі обличчя; де-не-де виднілися химерно розмальовані панцирі. Ніхто не розмовляв, а з виразу облич годі було щось прочитати.
Голова була немов набита піском. Еверардові лишили вільними руки, натомість ноги прив’язали до стремен, і мотузка муляла тіло. Його також роздягнули догола — цілком розумна пересторога, адже хто зна, яку зброю він може ховати в одязі, — і дали йому монгольську одежу, яка виявилася абсурдно малою. Довелося розпороти шви сорочки, щоб патрульний хоч якось зміг натягнути її на себе.
Проектор і скутер лишилися на пагорбі. Токтай не схотів мати справи з такими могутніми речами. Йому навіть довелося нагримати на кількох своїх переляканих воїнів, щоб ті забрали із собою дивних чужинських коней, які тепер бігли серед в’ючних кобилиць, засідлані, із згорнутими спальними мішками, але без вершників.
Почувся швидкий тупіт копит. Один із лучників, які пильнували Еверарда, щось пробурчав і відвів коня вбік. На його місце під’їхав Лі Тайцзун.
Патрульний похмуро глянув на нього.
— То як? — запитав він.
— Боюся, ваш друг більше ніколи не прокинеться, — відказав китаєць. — Я влаштував його трохи зручніше.
«Прив’язав непритомного до саморобних нош між двома кіньми… Авжеж, це струс мозку від тих учорашніх ударів по голові. У шпиталі Патруля його швидко поставили б на ноги. Але найближче відділення в Ханбалику, і я не думаю, що Токтай дозволить мені повернутися до скутера й скористатися радіозв’язком. Джон Сандовал помре тут, за шістсот п’ятдесят років до свого народження».