Він поскакав до табуна. Інший вершник кинувся йому навперейми. Еверард пригнувся. Над головою продзижчала стріла. Викрадений коник кидав задом, намагаючись позбутися незвично тяжкого їздця. Еверардові довелося витратити якусь хвилю на те, щоб приборкати коня. За цей час лучник міг би дістати втікача, якби зблизився й зійшовся врукопаш. Але монгол за звичкою промчав повз нього, стріляючи на скаку з лука. Потемки він ні разу не влучив, а перш ніж зміг розвернутися, Еверард уже зник у нічній темряві.
Розмотавши приторочений до сідла аркан, патрульний увігнався в наполоханий табун. Він заарканив найближчого коника, який, на щастя, не став опиратися, потім, нахилившись, перетнув шаблею пута й поскакав геть, ведучи на поводі зміну. Він виїхав з протилежного боку табуна й попрямував на північ.
«Погоня буде запеклою, а отже — довгою, — зринула неприємна думка. — Треба збити їх зі сліду, інакше вони кінець кінцем мене наздоженуть. Якщо я добре пам’ятаю карту цієї місцевості, на північний захід звідси мають лежати лавові поля».
Еверард озирнувся. Поки що за ним ніхто не гнався. Їм потрібен буде якийсь час, щоб організувати погоню. Хоча…
Небо розітнули тонкі блискавиці. У повітрі загриміло. Патрульний похолов, і то не через нічний холод. Він стишив біг коня. Тепер можна не поспішати. Ці блискавки означали, що Менс Еверард повернувся до патрульного скутера й перемістився на південь у просторі й назад у часі, щоб потрапити саме в цю мить.
«Зіграно на межі правил», — подумав він. Приписи Патруля не схвалювали такої ось допомоги самому собі. Надто велика небезпека, що утвориться замкнена причиново-наслідкова петля або минуле переплутається з майбутнім.
«Але цього разу мені минеться. Навіть без догани. Бо ж я не себе рятуватиму, а Джека Сандовала. Я вже звільнився. Погоні можу позбутися в горах, які я знаю, а монголи ні. Стрибок у часі потрібен лише для того, щоб урятувати товаришеві життя. До того ж, — з дедалі більшою гіркотою в душі думав він, — чим було все це наше завдання, коли не намаганням майбутнього повернутися назад, щоб створити своє власне минуле? Якби не ми, монголи цілком могли б завоювати Америку, і тоді нікого з нас не існувало б».
Чорне неозоре небо було ясне-яснісіньке: рідко коли побачиш на ньому стільки зірок. Велика Ведмедиця сяяла над вкритою памороззю землею; у нічному безгомінні лунко стукотіли копита. Еверард ще ніколи не почувався таким самотнім.
— А що ж я роблю цієї миті там, у таборі? — запитав він уголос.
Відповідь прийшла до нього, і він трохи розслабився, підлаштувався під ритм бігу коней і взявся долати милю за милею. Еверард якомога швидше прагнув покінчити із цим. Те, що він мав зробити, виявилося не таким вже й страшним, як він боявся.
Токтай і Лі Тайцзун ніколи не повернулися до Китаю. Але не тому, що загинули в морі чи в лісах, а тому, що з неба спустився чаклун і блискавками перебив усіх їхніх коней, а також попалив і понищив кораблі в гирлі річки. Жоден моряк-китаєць не ризикне вийти в ці підступні води на тих недоладних суденцях, які можна тут збудувати; жоден монгол не повірить у можливість дістатися додому пішки. Мабуть, її і справді не було, цієї можливості. Учасники експедиції лишаться в Америці, візьмуть собі за дружин індіанок і проживуть до кінця своїх днів тут. Чинуки, тлінкіти, нутка, усі індіанські племена, що шанують традицію потлача[69], з їхніми великими морськими каное, вігвамами, мідними виробами, хутрами, тканинами й гоноровитістю… що ж, монгольський нойон, ба навіть і вчений-конфуціанець могли прожити менш щасливе й менш корисне життя, ніж те, завдяки якому виникла така народність.
Еверард кивнув, немовби погоджуючись сам із собою. Годі про це. Не надто важко було змиритися з потребою завадити кровожерним Токтаєвим амбіціям. Значно важче було усвідомити гірку правду про Патруль часу, який став Менсові родиною, батьківщиною і сенсом існування. Ті надлюди, що жили в далекому майбутньому, виявилися не такими вже й ідеалістами. Вони не просто оберігали визначений, імовірно, божественною волею хід історії, який привів до їхньої появи. Вони також втручалися в події то там, то тут, щоб створити власне минуле… Не запитуй, чи існував колись «первісний» стан речей. Не замислюйся над цим. Споглядай на вибоїстий шлях, який лежить перед людством, і втішай себе тим, що, хоч у деяких місцях він міг бути кращий, зате в інших — міг бути й гірший.
— Можливо, ця гра й нечесна, — промовив Еверард, — та іншої ради нема.
Серед безмежжя морозно-білого краю голос патрульного пролунав так гучно, що більше він не промовив ні слова. Він цмокнув на коня, і той помчав його на північ.
69