— А якими байками ви годуєте нас? — запитав Вітком.
Досвідчений космонавт пильно поглянув на нього.
— Ми кажемо вам правду, — врешті відповів він. — Ту її частину, яку ви спроможні збагнути.
— А як ви опинилися на цій роботі?
— Мене збили над Юпітером, — зітхнув чоловік. — Від мене тоді й лишилося небагато. Мене підібрали, дали нове тіло. Всі мої загинули, і мене також вважали мертвим, тож не було особливого сенсу вертатися додому. Життя під владою Керівного Корпусу не надто приємне. От я й погодився на роботу тут. Добре товариство, спокійне життя, відпустки в будь-якій епосі. — Космонавт вишкірився. — Постривайте-но, ось потрапите в часи занепаду Третього матріархату, тоді дізнаєтеся, що таке справжня забава!
Еверард мовчав, зачарований видовищем величезної Землі, що оберталася на тлі зоряного безміру.
Американець потоваришував зі своїми однокурсниками. Нічого дивного: всі вони були рідні духом, адже до Патруля набирати людей однакового типу, сміливих і розумних. Дійшло навіть до кількох романів. Жодних драм, як у «Портреті Дженні»[2]: шлюби були дозволені, і закохані могли вибирати рік, у якому хотіли б оселитися. Еверардові теж подобалися дівчата, але він не втрачав голови.
Як не дивно, та найближче він зійшовся з мовчазним і похмурим Віткомом. Було в цьому англійцеві щось, що викликало приязнь: освічений, добрий хлопець, та водночас якийсь немов розгублений.
Одного дня вони вибралися верхи на конях, чиї далекі пращури тепер розбігалися перед своїми гігантськими нащадками. Еверард прихопив із собою рушницю, сподіваючись підстрелити лопатозуба[3], якого запримітив був поблизу. Обидва чоловіки мали на собі світло-сірий шовковистий однострій Академії, в якому було прохолодно навіть під палючими променями жовтого сонця.
— Дивно, що нам дозволяють полювати, — зауважив американець. — А якщо я застрелю якогось шаблезубого тигра — очевидно, в Азії — який мав би зжерти одного з тих пралюдей-комахоїдів. Хіба це не змінить майбутнього?
— Ні, не змінить, — відказав Вітком, який встиг просунутися далі за свого товариша у вивченні теорії часових подорожей. — Розумієш, наш континуум можна уявити як сітку з цупких Гумових стрічок. Його важко деформувати, він завжди намагається повернутися до свого… е-е… «попереднього» стану. Один комахоїд не важливий, важить загальний генофонд їхнього виду, який приведе до появи людини. Це так, якби я вбив у Середньовіччі одну вівцю, то цим самим не знищив би її нащадків, якими до 1940 року могли б стати всі вівці. Натомість вони й далі існуватимуть, із точнісінько такими самими генами, дарма що матимуть іншого предка. Річ у тім, що на такому тривалому відтинку часу всі вівці — або ж люди — є нащадками всіх попередніх овець — чи то людей. Принцип компенсації, розумієш? Зрештою якийсь інший предок передасть таки ті гени, які ти ніби то знищив. Так само… припустімо, я вирушив би в минуле й завадив Бутові[4] застрелити Лінкольна. Якщо тільки я не вживу бозна-яких надзвичайних заходів, убивство скоїть хтось інший, а звинуватять однаково Бута. Подорожі в часі й дозволені лише завдяки цій його гнучкості. Якщо хочеш щось змінити, то зазвичай тобі треба добряче попрацювати для цього й зробити все бездоганно. — Губи його скривилися. — Нам вбивають у голову, повторюють знову й знову: якщо ми втрутимося в історію, нас покарають! І мені не можна повернутися в минуле й застрелити в колисці Гітлера, цю кляту погань! Натомість я маю дозволити йому вирости, розпочати війну й убити мою дівчину.
Якусь хвилю Еверард мовчав. Чути було тільки порипування шкіряних сідел і шурхіт високої трави.
— Мені дуже шкода, — зітхнувши, промовив він нарешті. — Може, хочеш поговорити про це?
— Хочу. Але немає багато про що говорити. Її звали Мері Нельсон. Вона служила в Жіночих допоміжних повітряних силах. Ми збиралися одружитися після війни. У сорок четвертому вона була в Лондоні. Сімнадцяте листопада — я ніколи не забуду цієї дати. Її вбило під час фау-бомбардування. Мері зайшла до сусідів у Стретемі[5]: вона була у відпустці — розумієш? — і жила у матері. Той будинок, до якого вона пішла, зрівняло з землею, а на її власному не лишилося ні подряпини.
В обличчі Віткома не було ні кровинки. Він дивився перед себе порожніми очима.
2
3
4