— Що сталося? — прошепотів венеріанин. — Куди ми потрапили?
Еверард наче заціпенів. Його мозок гарячково працював, перебираючи всі епохи, про які він чув або читав. Індустріальна[72] цивілізація? Автомобілі скидалися на парові, але чому їхні передки такі загострені, прикрашені фігурами, наче носи кораблів? Палять вугіллям — може, період пост’ядерної Відбудови? Але ні, тоді б вони не носили кілтів, а розмовляли б англійською…
Нічого не сходилося. Такої доби ніколи не існувало!
— Забираймося звідси!
Еверардові руки лягли на приладову панель, коли на нього наскочив якийсь здоровань. Вони покотилися по бруківці, люто гамселячи один одного руками й ногами. Ван-Саравак вистрілив і паралізував котрогось нападника, але тут його хтось схопив іззаду. На них навалився натовп, і все заволокло туманною завісою.
Перед Еверардовими очима промайнуло розмите видиво, як чоловіки в блискучих мідних нагрудниках і шоломах кийками прокладають собі дорогу крізь розбурхану юрбу. Патрульного витягнули з-під купи людей, підтримали напівпритомного й заклацнули на зап’ястках наручники. Потім його і Ван-Саравака обшукали й заштовхнули до великої закритої машини. «Чорні воронки» однакові в усі часи.
Еверард цілком прийшов до тями, лише коли вони опинились у вогкій холодній камері із заґратованими дверима.
— Вогні небесні!
Венеріанин важко опустився на дерев’яний лежак і затулив долонями обличчя.
Еверард підійшов до ґрат і визирнув. Він побачив лише вузький коридор з бетонною підлогою і камеру навпроти. Звідти на нього дивився чоловік із веселою, типово ірландською пикою і кричав щось незрозуміле.
— Що відбувається? — запитав Ван-Саравак, його струнка постать уся тремтіла.
— Не знаю, — дуже повільно відказав Еверард. — Я просто не знаю. Наша машина часу застрахована від помилок, нею може навіть дурень керувати. Хіба що ми виявилися дурнішими, ніж її розробники могли уявити.
— Не існує такого місця, як це, — розпачливо промовив Ван-Саравак. — Це сон?
Він ущипнув себе сумно усміхнувся. У нього була розсічена й набрякала губа, а око починало запливати розкішним синцем.
— Якщо подумати логічно, друже, неможливо щипком перевірити реальність, але це трохи заспокоює.
— Краще б не заспокоювало, — відказав Еверард.
Він схопився за пруття з такою силою, що те аж задеренчало.
— Може, все ж таки щось розладналося в приладовій панелі? Що як десь на Землі — бо я цілковито певен принаймні в тому, що це Земля, — може бути якесь місто, нехай і маловідоме, що було б схоже на це?
— Я про таке не знаю.
Еверард прикликав на допомогу весь свій здоровий глузд і всі знання, набуті під час психологічних тренувань у Патрулі, зокрема й уміння все пригадувати. Свого часу він вивчав історію всіх епох, навіть тих, у яких ніколи не бував, вивчав так ґрунтовно, як не кожен доктор наук.
— Ні, — нарешті сказав він. — Круглоголових європеоїдів у кілтах, що перемішалися з індіанцями і їздять на парових автомобілях, ніколи не було.
— Координатор Стантел V, — промовив Ван-Саравак кволим голосом. — У тридцять восьмому столітті. Великий експериментатор, у колоніях якого відтворювалися суспільства минулого…
— Але схожого на таке не було, — відказав Еверард.
Американець уже здогадувався, в чому річ, і ладен був запродати душу, аби все було інакше, ніж він підозрював. Йому знадобилася вся сила волі, щоб не заволати й не почати битися головою об стіну.
— Побачимо, що буде далі, — безбарвним тоном мовив він.
Поліцейський (Еверард припустив, що вони опинилися в руках правоохоронних органів) приніс їм поїсти й спробував з ними поговорити. Ван-Саравак сказав, що мова скидається на кельтську, але він заледве зрозумів кілька слів. Їжа була непогана.
Надвечір їх повели до вмивальні, де вони помилися під поліцейськими дулами. Еверард придивився до зброї: восьмизарядні револьвери й довгоствольні рушниці. Приміщення освітлювали газові ріжки, в оформленні яких знову повторювалися мотиви переплетених змій і виноградних лоз. Усе це приладдя і зброя, а також запахи свідчили про рівень технологічного розвитку, що приблизно відповідав початку дев’ятнадцятого століття.
Повертаючись до камери, Еверард зауважив на стінах написи. Символи були, вочевидь, семітського походження, але Ван-Саравак, який колись мав справу з ізраїльськими колоністами на Венері й тому трохи знав іврит, не зміг нічого розібрати.
Опинившись знову за ґратами, патрульні спостерігали, як до вмивальні ведуть інших в’язнів — на диво веселе зборисько волоцюг, хуліганів і п’яничок.
72