— Схоже, до нас тут особливе ставлення, — зауважив Ван-Саравак.
— Не дивно, — відповів Еверард. — А як ти вчинив би з цілковитими незнайомцями, які з’явилися нізвідки й застосували небачену зброю?
Ван-Саравак обернув до нього незвично похмуре обличчя.
— Ти думаєш про те саме, що і я? — запитав він.
— Можливо.
Губи венеріанина викривилися, у його голосі забринів жах:
— Друга часолінія. Комусь таки вдалося змінити історію.
Еверард кивнув.
Ніч вони провели погано. Сон став би для них благом, але в сусідніх камерах було надто гамірно. Схоже, тут було кепсько з дисципліною. На додачу ще й постіль кишіла блощицями.
Після напівсонного сніданку їм знову дозволили вмитися й поголитися безпечними бритвами, доволі схожими на ті, до яких звикли патрульні. Потім десять охоронців припровадили їх до якогось кабінету і поставали вздовж стін.
Патрульні сіли за стіл і стали чекати. Умеблювання кабінету, як і все решта, було бентежно чуже і знайоме водночас. Минув якийсь час, доки нарешті прийшли високі чини. Їх було двоє: сивий, аж білий, червонощокий чоловік — мабуть, начальник поліції — у панцирі й зеленому мундирі та худорлявий метис із жорстким обличчям, побитим сивиною волоссям, але з чорними вусами. Метис був одягнений у голубий мундир, на голові мав тем-о-шентер, а ліворуч на грудях виблискувала золота бичача голова, що, очевидно, вказувала на військовий ранг. У цьому чоловікові відчувалася б певна орлина гідність, якби загальне враження не псували худі волохаті ноги, що визирали з-під кілта. За ним зайшли два молодші чоловіки, одягнуті й озброєні практично так само, як і старший. Коли начальник сів, вони стали позаду нього.
Еверард нахилився до товариша й прошепотів:
— Б’юсь об заклад, це військові. Схоже, ми їх неабияк зацікавили.
Ван-Саравак мляво кивнув.
Начальник поліції вагомо кахикнув і сказав щось другому чоловікові — генералові? Той роздратовано відповів і звернувся до в’язнів. Він викрикував слова виразно, і це допомогло Еверардові вловити фонеми, але тон був не надто заспокійливий.
Якось треба було налагоджувати комунікацію. Еверард указав на себе.
— Менс Еверард, — мовив він.
Ван-Саравак пішов за його прикладом і теж назвався.
Генерал здригнувся і став радитися з поліціянтом. Обернувшись знову до в’язнів, він гарикнув:
— Yrn Cumberland? Gothland? Svea? Nairoin Teutonach?
— Ці назви — якщо це назви — скидаються на германські, правда? — пробурмотів Ван-Саравак.
— Як і наші імена, якщо подумати, — напружено відказав Еверард. — Може, вони вирішили, що ми німці або інші германці. — Звернувшись до генерала, він запитав: — Sprechen sie Deutsch[73]? — Обличчя присутніх не виражали нічого, крім цілковитого нерозуміння. — Taler ni svensk? Nederlands? Dönsk tunga? Parlez-vous français? Чорт! Habla usted español?[74]
Голова поліції знову кахикнув і вказав на себе.
— Кадвалладер Мак-Барка, — промовив він.
Генерал звався Кініт ап Кіорн. Принаймні так розчуло англосакське Еверардове вухо.
— Мабуть, кельтська, — мовив Еверард, відчуваючи, як під пахвами виступає піт. — Але треба впевнитися…
Він запитально вказав на ще кількох чоловіків і у відповідь отримав такі назвиська, як Гамількар ап Анґус, Ашшур ер Катлан і Фінн О’Картія.
— Ні… тут ще є виразний семітський елемент. Це відповідає тим літерам, які ми бачили на стінах.
Ван-Саравак облизав губи.
— Спробуй класичні мови, — захриплим голосом порадив він. — Може, нам вдасться виявити, де історія зсунулася з глузду.
— Loquerisne latine? — Марно. — Ελλευιζεισ?
Генерал ап Кіорн стрепенувся, дмухнув у вуса й примружив очі.
— Hellenach? — запитав він. — Yrn Parthia?
Еверард похитав головою.
— Принаймні вони чули про греків, — поволі промовив патрульний. Він сказав ще кілька слів грецькою, але цієї мови ніхто не знав.
Ап Кіорн гаркнув щось до одного зі своїх людей. Той вклонився й вийшов. Запала довга мовчанка.
Еверард усвідомив, що вже майже не боїться за себе. Він був у скрутному становищі, авжеж, і, можливо, йому недовго лишалося жити; але хай би що з ним трапилося, це видавалося таким сміховинно незначущим, порівняно з тим, що сталося з цілим світом.
Сили небесні! З цілим всесвітом!
Це було неможливо повністю осягнути. У пам’яті прокинулися чіткі спогади про знайомі краї: широкі рівнини, високі гори, гордовиті міста. Зринув суворий образ його батька, але ось уже Менс пригадував себе маленького, пригадував, як батько підкидає його догори, а сам сміється десь унизу. І мати… Його батьки прожили разом непогане життя.