Еверард сковтнув слину й мовив:
— Ми з іншого світу.
— Що?
— Так. Ми з планети… — Та ні ж бо, давньогрецькою «планета» — це «блукач». — …з небесної сфери, що кружляє довкола Сіріуса. Так ми називаємо одну з зірок.
— Але ж… про що ви? Світ, що супроводжує зірку? Я вас не розумію.
— Вам хіба не відомо? Зірки — це такі самі сонця…
Дейрдре відсахнулася й пальцем накреслила в повітрі якийсь знак.
— Хай Великий Ваал[78] нас милує, — прошепотіла вона. — Ви або божевільний, або… Зірки прикріплені до кришталевої сфери.
«О ні!»
— А як щодо зірок-блукачів, які ви бачите на небі? — повільно запитав Еверард. — Марс, і Венера, і…
— Мені не відомі ці назви. Якщо ви маєте на увазі Молох, Асторет та інші, то, певна річ, це такі самі світи, як і наш, що супроводжують сонце, подібне до нашого. На одному живуть душі померлих, інший — це батьківщина відьом, ще інший…
«Таке невігластво в добу парових автомобілів!»
Еверард кволо всміхнувся.
— Якщо ви не вірите мені, то хто ж ми, на вашу думку?
Дейрдре дивилася на нього великими очима.
— Я думаю, що ви чарівники, — сказала вона.
Що на це можна було відповісти? Еверард поставив дівчині кілька нерішучих запитань, але дізнався небагато. Місто, в якому вони перебували, називалося Катувеллаунан і було промисловим і торговельним центром. Дейрдре гадала, що його населення становить два мільйони, а всього Афаллону — п’ятдесят, але вона не знала напевно. Тут не проводили переписів.
Доля патрульних також була невизначеною. Скутер і все інше спорядження реквізували військові, але ніхто не наважився бавитися з їхніми речами. Щодо того, як належить ставитися до в’язнів, точилися бурхливі суперечки. У Еверарда склалося враження, що весь уряд Аффалону, зокрема й верхівка збройних сил, — це зборисько індивідуалістів, які тільки те й роблять, що гризуться поміж себе. За своїм устроєм ця держава була щонайвільнішою конфедерацією з усіх можливих, утвореною колишніми самоврядними народами — колоніями Бриттісу та індіанцями, що перейняли європейську культуру. Усі вони ревно пильнували своїх прав. Давня імперія мая, знищена у війні з Техасом (Теганнохом) і приєднана до Афаллону, не забула днів своєї слави й надсилала до Ради суфетів[79] найнепоступливіших своїх представників.
Мая хотіли укласти союз із Гай-Бразилем, либонь, через спільне індіанське походження. Штати на західному узбережжі боялися Гіндураджу й піддобрювалися до цієї південноазійської імперії. Середній Захід дотримувалися ізоляціонізму (інакше й бути не могло), а східні штати шарпалися кожен в різні боки, але загалом схилялися до підтримки політичного курсу Бриттісу.
Коли Еверард збагнув, що тут існує рабство, хоч і не на расовому ґрунті, то в нього майнула шалена думка, а чи не рабовласники Півдня змінили історію.
Годі! Треба міркувати, як порятувати свою і Ванову шию.
— Ми із Сіріуса, — ваговито проголосив він. — Ваші уявлення про зірки помилкові. Ми прибули як мирні дослідники, але якщо нам завдадуть кривди, прийдуть наші одноплеменці й помстяться за нас.
Дейрдре мала такий нещасний вигляд, що патрульному зробилося соромно.
— А дітей вони помилують? — благально запитала дівчина. — Діти ж ні в чому не винні.
Еверард уявив картину, що постала перед її очима: малих заплаканих невільників ведуть у рабство до країни відьом.
— Якщо нас відпустять і повернуть усі речі, ви не матимете жодних проблем, — сказав він.
— Я поговорю з дядьком, — пообіцяла вона. — Але навіть якщо мені вдасться його переконати, він — лише один голос у Раді. На саму думку про ту перевагу, яку могла б нам дати ваша зброя, люди наче збожеволіли.
Вона підвелася. Еверард узяв обидві її долоні — теплі й м’які — у свої руки й криво всміхнувся:
— Вище голову, дівчинко! — сказав він по-англійськи.
Дейрдре здригнулася, висмикнула руки й знову накреслила знак проти лихих чарів.
— Отож, — приступив до нього Ван-Саравак, коли вони знову лишилися наодинці. — Що ти довідався?
Вислухавши товариша, він погладив підборіддя й пробурмотів:
— Дивовижне поєднання вигинів і опуклостей. Ми могли потрапити до куди гіршого світу.
— Могли й до кращого, — різко відказав Еверард. — У них немає атомних бомб, але й пеніциліну, ладен закластися, теж немає. Наше завдання полягає не в тому, щоб удавати з себе бога.
78
79