Невдовзі Еверард лишив позаду більшу частину юрби, яку переважно цікавила команда корабля. Патрульного проводжали тільки численні погляди та ще кілька цікавих до всього роззяв. Він попрямував причалом до відчиненої брами.
Зненацька чиясь рука смикнула його за рукав. Здригнувшись від несподіванки, Еверард мало не перечепився і поглянув униз.
Смаглявий хлопчина широко всміхнувся у відповідь. Років шістнадцяти, судячи з пуху на його щоках, але малий і щуплявий навіть за місцевими мірками. Босоногий, він мав на собі лише пошарпану брудну спідницю, з пояса якої звисала торбинка, але видавався спритним. Чорне кучеряве волосся, зібране у хвіст, гострі риси обличчя. А його усмішка та очі — великі левантійські[97] очі з довгими віями — були просто неперевершені.
— Вітаю тебе, пане, вітаю! — вигукнув хлопчак. — І зичу тобі здоров’я, сили й довгих літ життя! Ласкаво просимо до Тира! Куди ви прямуєте, пане, і що я можу зробити для вас?
Він не торохтів, а говорив повільно й чітко, сподіваючись, що чужинець його зрозуміє.
— Чого тобі треба, хлопче?
Почувши відповідь рідною мовою, юнак аж підстрибнув з радості.
— Зрозуміла річ, пане! Бути вашим провідником, вашим порадником, помічником і — авжеж — вашим захисником. Бо ж, на превеликий жаль, наше прекрасне в усьому іншому місто страждає від пройдисвітів, які тільки й чигають на недосвідченого прибульця. Вони якщо не облуплять вас до голої нитки — досить вам лише оком кліпнути, — то втелющать якусь негідь за таку ціну, що ви одразу з торбами підете по світу…
Він враз урвав свою мову, помітивши, що до них наближається якийсь шахраюватий на вигляд парубок. Хлопчина миттю став на його шляху, замахав кулаками, наче млин, і загорлав так швидко й пронизливо, що Еверардові вдалося розібрати лише кілька слів.
— … шакал вошивий!.. Я перший його побачив!.. Забирайся до того відходку, з якого виповз…
Парубок заціпенів. Рука його сягнула до ножа, що висів на перев’язі. Та ледве він це зробив, як хлопчина дістав з торбинки пращу й зарядив її каменем. Відтак нагнувся, примружився й став розмахувати шкіряним пасом. Його суперник сплюнув, пробурчав якусь лайку, розвернувся і з гордовитим виглядом пішов геть. З боку перехожих, які спостерігали за цією сценою, долинув сміх.
Хлопчина теж весело розсміявся й підбіг до Еверарда.
— Оце, пане, був чудовий приклад того, про що я вам казав, — радісно повідомив він. — Я цього негідника добре знаю. Він працює на свого батька — начебто батька, — який тримає заїжджий двір під вивіскою з голубим кальмаром. Якщо на вечерю там подадуть гнилий шматок козлячого хвоста, то вважайте, що вам ще пощастило. Єдина їхня повія, що ледве волочить ноги, — це розплідник хвороб. Матраци не розпадаються тільки тому, що блощиці тримаються за руки, а що ж до вина, то вони, мабуть, роблять його з кінської сечі. Кілька ковтків — і вам стане так зле, що ви й не помітите, як цей праотець тисячі гієн краде ваше добро, а якщо спробуєте поскаржитися, то він присягне всіма богами на світі, що ви його програли. Цьому пройдисвіту навіть пекло не страшне: того дня, коли світ його збудеться, там не схочуть ганьбитися й не впустять його. Ось від чого я врятував вас, мостивий пане!
Еверард відчув, як губи йому розходяться в усмішці.
— Тобі не здається, синку, що ти трохи перебільшуєш? — запитав він.
Хлопчина вдарив кулаком у свої хирляві груди.
— Не більше, ніж потрібно для того, щоб у вашого добродійства склалася правильна думка. Одразу видно, що ви людина з багатим досвідом, поціновувач усього найкращого і щедро віддячите за вірну службу. Благаю, дозвольте, я відведу вас до заїжджого двору або ж куди тільки скажете, і ви переконаєтеся самі, добре чи ні завів вас Пуммаїрам.
Еверард кивнув. Карта Тира міцно закарбувалася в його пам’яті, і провідника він не потребував. Утім, для мешканця лісної глушини було б цілком природно винайняти його. До того ж хлопчина не дозволить іншим набридати йому і, може, підкине кілька корисних порад.
— Гаразд, відведеш мене туди, куди я скажу. Твоє ім’я Пуммаїрам?
— Так, пане. — Хлопець не згадав свого батька, як то зазвичай робили називаючись, отже, найпевніше, його не знав. — Можу я запитати, як покірному слузі належить звертатися до свого вельможного пана?