— Не треба жодних титулів. Я Еборікс, син Манноха, з краю, що лежить за землями ахейців. — А оскільки ніхто із команди Маґонового корабля не міг його чути, то патрульний додав: — Я шукаю Закарбаала Сідонця, який заступає в цьому місті свій рід. — Це означало, що Закарбаал представляє у Тирі родинну фірму й порядкує її справами тут поміж візитами її кораблів. — Я чув, що його будинок на… е-е… вулиці Торговців. Можеш показати туди дорогу?
— Авжеж, авжеж. — Пуммаїрам узяв Еверардові клунки. — Прошу за мною.
Насправді зорієнтуватися було неважко. Як усі плановані міста, на відміну від тих, що розвивалися самі собою протягом століть, Тир мав більш-менш прямокутну забудову. Вулиці були бруковані й доволі широкі, зважаючи на ту невелику площу, яку мав острів. Бракувало хідників, але це не мало значення: в’ючні тварини за припортовою зоною були заборонені, окрім як на кількох головних магістралях, а люди не захаращували дороги сміттям. Не було, звісно, й дороговказів, але це також не мало значення, адже майже кожен радо відгукувався на прохання підказати напрямок: перекинувшись кількома словами з чужоземцем, можна й домовитись про якусь вигідну угоду.
Ліворуч і праворуч від Еверарда здіймалися прямовисні стіни, переважно без вікон. За ними містилися будинки з внутрішніми двориками, що пануватимуть у середземноморській архітектурі протягом наступного тисячоліття. Ці стіни захищали від морських вітрів і відбивали палюче сонячне проміння. Поміж ними відлунням гуляли голоси, перекочувалися густі запахи. І все ж Еверардові це місце сподобалося. Люди тут юрмилися навіть більше, ніж на пристані. Вони метушилися, штовхалися, розмахували руками, сміялися, торохтіли з шаленою швидкістю, співали й галасували. Носії, що згиналися під вагою тягарів, і паланкіни з багатими містянами прокладали собі дорогу поміж моряками, ремісниками, продавцями, поденними робітниками, домогосподарками, штукарями, чабанами й селянами з материка, іноземцями з усіх берегів Серединного моря — життя тут вирувало у всьому своєму розмаїтті. Хоча переважно вбрання було тьмяних відтінків, часто траплялися й барвисті шати, а власників що тих, що тих, здавалося, переповнювала енергія.
Уздовж стін простяглися купецькі ятки. Еверард не міг утриматися, щоб час від часу не підійти й не поглянути на крам, який вони пропонували. Славнозвісного пурпуру тут знайти не вдалося: украй дорогий барвник, якому судилося стати традиційним кольором монаршої влади, він був у попиті серед виробників одягу з усього світу. Проте не бракувало інших яскравих тканин, драпувань і килимів. Удосталь було різноманітних виробів зі скла — від намистин до склянок. Ще одна спеціалізація фінікійців, їхній винахід. Тут були дивовижні ювелірні прикраси й статуетки, часто різьблені зі слонової кістки або вилиті з коштовних металів: щодо художніх виробів, фінікійська культура не витворила нічого або майже нічого нового, але охоче й майстерно копіювала набутки інших народів. Амулети, талісмани, усілякі дрібнички, їжа, питво, кухонне начиння, зброя, інструменти, забавки, іграшки — товарам не було кінця-краю…
Еверард пригадав рядки з Біблії, в яких захоплено описувалося (буде описуватися) багатство Соломона, а також те, звідки він його дістав: «Бо цар мав на морі таршіські кораблі разом із кораблями Гірамовими. Раз на три роки приходили таршіські кораблі, що довозили золото, і срібло, і слонову кість, і мавп, і пав…[98]»
Пуммаїрам хутко уривав Еверардові розмови з яточниками й тягнув його далі.
— Дозвольте, я покажу вам, пане, де є справді добрий товар.
У тому місці, поза сумнівом, Пуммаїрамові призначалися комісійні, але, дідько його бери, треба ж було хлопчині з чогось жити, а жилося йому, схоже, не з медом.
Якийсь час вони простували вздовж каналу. Під сороміцьку пісню моряки тягли ним навантажений корабель. Начальство стояло на палубі й трималося з гідністю, належній діловим людям. Заможні фінікійці прагнули до помірності в усьому… в усьому, крім релігії: деякі з їхніх обрядів були достатньо оргіастичні, щоб компенсувати все решта.
Вулиця Крамарів відходила від цього водного шляху. Доволі довга, вона була забудована масивними спорудами, що правили за склади, контори й житлові будинки. І, попри те, що дальнім кінцем вулиця виходила на велелюдний проспект, тут було тихо: ані яток, що тулилися б до високих гарячих від сонця стін, ані юрб перехожих. Капітани й власники кораблів приходили сюди за припасами, купці — щоб провести торгові перемови. Був тут і невеличкий храм, присвячений Таніт[99], Володарці хвиль. Обабіч входу до храму височіли два моноліти. Дітлахи, мабуть, із родин, що мешкали на цій вулиці, — хлопчики і дівчатка, голі або майже голі — гасали довкруж, а за ним з веселим гавкотом ганяла худа дворняга.