— Закладаюся, що це той самий детектив, який розслідував аддлтонську справу, чи то пак буде її розслідувати завтра, — сказав Еверард. — Але це не важливо; ми знаємо, що він доведе невинність Ротергайта. Має значення інше: є велика ймовірність того, що в часи давніх бритів відбуваються якісь оборудки.
— Точніше, саксів, — виправив його Вітком, який сам перевірив усю інформацію. — Багато хто плутає бритів і саксів.
— А також саксів і ютів, — м’яко додав Мейнвезерінг. — До Кенту, як я пригадую, переселилися племена з Ютландії… Ага. Ось ваше вбрання, джентльмени. І гроші. І документи — для вас усе підготовлено. Я часом думаю, що ви, польові агенти, навіть не уявляєте, скільки кабінетної роботи вимагає підготовка навіть до зовсім незначної операції, кхе-кхе. Перепрошую. Ви вже маєте план дій?
— Думаю, що так. — Еверард узявся скидати із себе одяг двадцятого століття. — Ми обоє знаємо достатньо про вікторіанську добу, щоб дати собі раду. Мені, одначе, доведеться лишитися американцем… ага, я бачу, ви це відобразили в моїх документах.
Мейнвезерінг мав понурий вигляд.
— Якщо, як ви кажете, випадок із курганом потрапив навіть до відомого літературного твору, то невдовзі нас завалять доповідними. Ваша виявилася першою. Потім надійшло ще дві, з 1923 і 1960 років. Боже, як я хотів би, щоб мені дозволили мати робота-секретаря!
Еверард воював із незручним костюмом. Той йому підійшов: агентові розміри тут були відомі, але тільки тепер Менс дістав змогу порівняти й оцінити зручність одягу зі своєї епохи. А хай він сказиться, цей жилет!
— Слухайте, — мовив він. — Уся ця справа може бути не такою вже й загрозливою. Власне кажучи, якщо ми тепер тут, отже, саме такою вона й виявилася, хіба ні?
— Лише на цю мить, — відповів Мейнвезерінг. — Але поміркуйте. Ви, джентльмени, вирушаєте в часи ютів і знаходите лиходія. Але зазнаєте невдачі. Може, він уб’є вас раніше, ніж ви дістанетеся до нього; може, йому вдасться влаштувати засідку на тих, кого ми пошлемо після вас. А потім він починає промислову революцію чи що там у нього на думці. Історія зміниться. Ви потрапите до минулого перед поворотним моментом, тому існуватимете й далі… нехай навіть як трупи… але ми тут ніколи не народимося. Ця розмова ніколи не відбудеться. Як сказано в Горація…
— Менше з тим! — розсміявся Вітком. — Спершу ми оглянемо курган у цьому часі, а тоді повернемося сюди й вирішимо, що робити далі.
Він нахилився й узявся перекладати вміст своєї валізки до жахливого виробу з квітчастої тканини, що в часи Ґладстона[6] правив за дорожню сумку: два пістолети, кілька фізичних і хімічних приладів, яких ще не знала навіть його власна доба, а також крихітний радіопередавач, щоб у разі небезпеки зв’язатися з базою.
Мейнвезерінг заглянув до розкладу руху потягів.
— Можете виїхати завтра вранці о 8.23 з Черінг-Кросс[7], — мовив він. — Додайте ще пів години на те, щоб дістатися звідси до вокзалу.
— Гаразд.
Еверард і Вітком знову сіли на часоліт і зникли. Мейнвезерінг зітхнув, позіхнув, лишив вказівки клеркові й пішов додому. О 7.45 ранку, коли часоліт матеріалізувався на тому самому місці, клерк уже чекав на них.
4
Ось коли Еверард уперше по-справжньому усвідомив реальність мандрівок у часі. Розумом він осягнув їх і раніше, авжеж вони вражали його, але відчуттями сприймав їх радше як щось екзотичне. А тепер, коли він трясся вулицями Лондона, якого не знав, у двоколісному кебі (не стилізованому під старовину, щоб принадити туристів, а справжньому екіпажі, запилюженому й розбитому); коли дихав повітрям, яке містило більше диму, ніж повітря двадцятого століття, але в якому зовсім не було викидних газів; коли споглядав юрби пішоходів — чоловіків у котелках і циліндрах, закіптюжених чорноробів, жінок у довгих спідницях, не акторів, а справжніх людей, що розмовляли, пітніли, сміялися, журились і поспішали кожен у своїх справжніх справах, — аж тепер Еверард повною мірою відчув, що він тут. Його мати ще не народилася, дідусі з бабусями були юними парами, що тільки-тільки збиралися пов’язати себе шлюбними путами, президентом Сполучених Штатів був Ґровер Клівленд, а королевою Великої Британії — Вікторія. Кіплінг писав свої твори, а останнє повстання американських індіанців було ще попереду… Усе це, наче удар по голові, приголомшило Еверарда.
Вітком сприймав усе спокійніше, але очі його постійно бігали, оглядаючи столицю Британської імперії в один із днів її слави.
6