«…Усю потрібну інформацію належить транслювати радіопередавачем з Пало-Альто, штат Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, протягом двадцяти чотирьох годин у п’ятницю, 13 червня 1980 року. Діапазон частот такий-то, цифровий код такий-то. Існування вашої часолінії залежить від того, чи отримаємо ми цю інформацію…»
Теж розумно. Послання не міг випадково перехопити хтось із місцевих, водночас висока електронна активність у районі Кремнієвої долини не давала змоги відстежити приймач.
«…Ми не застосовуватимемо пристрою на планеті Земля. Отже, Патруль часу може не боятися: допомігши нам, вони не порушать своєї Першої директиви. Натомість іншого способу врятувати себе у вас нема, хіба не так?
З пошаною та очікуванням».
Без підпису.
— Інформації не передадуть, адже ні? — тихо запитала Яель.
У півсутіні кімнати її мерехтливі очі здавалися величезними.
«У неї там діти, — пригадав Еверард. — Вони щезнуть з усім їхнім світом».
— Ні, не передадуть, — відказав він.
— І все ж наша реальність існує! — вихопилося в Хаїма. — Ви ж прибули сюди з майбутнього, після 1980 року. Отже, нам вдалося затримати злочинців.
Еверардове зітхання, здавалося, відгукнулося болем у його грудях.
— Вам добре відомо, що це не так, — відказав він невиразним голосом. — Квантова природа континууму… Якщо Тир вибухне, ми залишимося тут, але наші предки, ваші діти, усе, що ми знаємо, зникне. Історія буде геть інакшою. І доволі сумнівно, чи зможуть залишки Патруля якось відвернути катастрофу й повернути все, як було. Я б сказав: малоймовірно.
— Що ж тоді здобудуть злочинці? — хрипким, аж скреготливим голосом запитав Хаїм.
Еверард знизав плечима.
— Якесь дике задоволення, мабуть. Спокуса зіграти роль Бога дрімає навіть у найкращих із нас, хіба ні? А спокуса зіграти роль сатани недалеко від цього відійшла. До того ж самі вони не зникнуть, заховаються в якійсь добі перед катастрофою. У них з’явиться чудова можливість стати володарями майбутнього, у якому їм буде нікому протистояти, окрім жалюгідних решток Патруля. Щонайменше, ці негідники дістануть море задоволення від самої лише спроби.
«Іноді мене самого дратують усі ці обмеження:
— Крім того, — додав він, — може статися й так, що данелліанці скасують своє рішення й накажуть нам видати таємницю. Я повернуся додому і виявлю, що в моєму світі сталася зміна, зовсім дрібна, яка ледь зачіпає двадцяте століття й ні на що важливе не впливає.
— А інші століття? — видихнула жінка.
— Отож. Ми маємо слово зловмисників, що вони обмежаться планетами в далекому майбутньому й поза Сонячною системою. Закладаюся на що завгодно: слово це ламаного гроша не варте. Зважаючи на можливості, які дає їм трансмутатор, чого б це вони мали дотримати своєї обіцянки й не чіпати Землю? Вона завжди лишатиметься домівкою людства, і я не бачу, як Патруль зможе їх зупинити.
— Хто ж вони? — прошепотів Хаїм. — У вас є якісь здогадки?
Еверард ковтнув віскі й затягнувся люлькою, немовби хотів, щоб тепло проникло йому аж усередину й зігріло душу.
— Зарано робити висновки на підставі того, що сталося на моїй світовій лінії чи вашій. Гм… Очевидно, що вони з далекого майбутнього, але до Ери єдності, що передувала данелліанцям. За багато тисячоліть витік інформації про трансмутатор був неминучий. Вочевидь, хтось дізнався достатньо, щоб чітко уявити собі, що це за штука і на що вона здатна. Цей хтось та його приятелі — поза сумнівом, безрідні відчайдухи, яким начхати на те, що своїми діями вони можуть знищити суспільство, яке їх породило, знищити разом з усіма, кого вони знали. Але я не думаю, що це, скажімо, нелдоріанці. Уся операція надто складна. Це ж скільки життєвого ресурсу, скільки зусиль довелося їм затратити, щоб так добре вивчити фінікійський округ і визначити, що власне він — вузловий! Мозок, який це все організував, має належати генію. Та водночас є в ньому щось пустотливе. Ви зауважили дату передачі — п’ятниця, тринадцяте? Так само й вибух, влаштований за два кроки від вашого будинку. Modus operandi[103] й те, що мене впізнали, наводять на думку про… Меро Вараґана.