Пум став перед ним і вагомо промовив:
— Вітання, святче! Мій володар і я бажаємо вшанувати богиню кохання.
Жрець жестом виявив своє благословення.
— Гідний хвали вчинок! Чужоземець платить подвійну ціну. — Очі його зблиснули цікавістю. — А звідки ви прибули, високошановний чужинцю?
— З північних берегів моря, — відказав Еверард.
— Авжеж, авжеж, це зрозуміло, але ж землі там просторі й недізнані. Може, ви з краю самих Морських людей? — Жрець показав на стільчик, такий самий, як той, на якому сидів. — Прошу вас, сядьте, мостивий пане, перепочиньте яку хвильку й дозвольте мені почастувати вас вином.
Пум, розчарований затримкою, якийсь час нервово вертівся довкола них, а тоді опустився навпочіпки під колоною і став чекати з похмурим виглядом. Еверард ледь не годину розмовляв із жерцем. Підходили інші люди, слухали, а то й самі приєднувалися до розмови.
Так могло й цілий день тривати. Еверард дізнався багато нового — імовірно, нічого такого, що б йому згодилося, але хто знає, та й, у будь-якому разі, йому приємно було потеревенити. На землю його повернула згадка про сонце, яке вже опустилося за дах портика. Еверард пригадав попередження Яель Зорах, кахикнув і скрушно промовив:
— Хоч як це прикро, друзі мої, та час біжить, і мені вже треба йти. Та спершу я мушу виявити свою пошану богині…
Пум просяяв, а жрець розсміявся:
— Атож, — мовив він, — після такого довгого плавання, полум’я Ашерат має палати неабияк гаряче. Що ж, добровільна пожертва становить пів шекеля[106] срібла, або можна заплатити товаром на ту саму вартість. Звісно, багатим і вельможним вільно лишити й більше.
Еверард щедро розплатився чималим бруском металу. Жрець повторив жест благословення й видав йому та Пумові по невеличкому кружальцю зі слонової кістки, прикрашеному досить відвертими різьбленнями.
— Заходьте, діти мої, шукайте ту, якій схочете вчинити добро, а коли знайдете, киньте це кружальце їй на коліна. О, і ще одне… ви ж розумієте, чи не так, шановний Еборіксе, що зі священних покоїв вам потрібно буде кудись відвести вашу обраницю? Завтра вона поверне жетон і дістане благословення. Якщо ви не маєте власного житла поблизу, то можете податися до мого родича Ганнона, що здає чисті кімнати за помірну ціну. Його двір — просто на вулиці Продавців фініків…
Пум стрілою увірвався всередину. Еверард пішов за ним з більшою, як йому хотілося сподіватися, статечністю. Його нещодавні розмовники вигукували всілякі побажання сороміцького характеру. Це була частина церемонії, такі собі магічні примовляння.
Зала була простора, і світла каганців бракувало, щоб розігнати сутінь, яка тут панувала. Воно лише час від часу вихоплювало з темряви химерний настінний розпис, золоті листки, інкрустації з напівкоштовного каміння. У дальньому кінці мерехтів позолотою образ богині, яка простягнула руки зі співчуттям, що якимось дивом виявлялося, навіть попри доволі грубе виконання скульптури. Еверард відчував пахощі мирри й бразолії, чув безладні шерехи й шепотіння.
Коли його зіниці розширилися, патрульний розгледів жінок. Мабуть, загалом близько сотні, вони сиділи на стільчиках уздовж стін, праворуч і ліворуч. Їхній одяг був щонайрізноманітнішим: від убрань з тонкого лляного полотна до пошарпаного вовняного дрантя. Одні горбилися, інші дивилися кудись порожніми очима, деякі робили заохочувальні знаки, такі сміливі, які лише дозволяли правила, але більшість дівчат дивилися на чоловіків, що проходили повз них, сором’язливо й сумно. День був звичайний, о цій порі було небагато відвідувачів. Еверард начебто помітив трьох чи чотирьох моряків — мабуть, у відпускній на березі, — гладкого купця й кількох молодих жевжиків. Поводилися вони стримано: хай там як, а це був справжній храм.
Пульс прискорився.
«Чорт забирай! — роздратовано подумав патрульний. — Що за лихо? У мене ж було вже чимало жінок».
Нараз його смуток торкнувся: «Але тільки дві з них — незаймані».
Він ішов уздовж рядів, роздивляючись, розмірковуючи, уникаючи поглядів. Пум розшукав його і смикнув за рукав.
— Осяйний володарю, — пошепки мовив юнак, — ваш слуга, можливо, знайшов те, що вам потрібно.
— Що?
Еверард дозволив відтягти себе на середину зали, де ніхто не міг почути їхнього перешіптування.
— Володар розуміє, що такий син злигоднів, як я, досі ніколи не мав нагоди побувати в цих стінах, — посипалися з Пума слова. — Але, як я розповідав уже раніше, мої знайомства справді сягають аж царського палацу. Мені відомо про одну дівчину, яка, коли їй дозволяють робота й місяць, приходить сюди ось уже третій рік, і все чекає. Її звати Сараї, вона з роду чабанів-горян. Завдяки дядькові, що служить у палацовій варті, вона дістала роботу на царській кухні, спершу посудомийницею, але тепер допомагає головному домоврядникові. Вона сьогодні тут. Оскільки мій володар прагне налагодити зв’язки такого ґатунку…
106