– Керівник партії – відомий політичний діяч Роп. Біс-маркові слова «Чесність – найкраща дипломатія» Роп поширив на внутрішню політику.
– Але ж його промова…
– Воно-то так. Але послухайте. Ця промова, безперечно, – жива брехня. І кожен це знає. Отже виходить, що Роп каже правду. Ви називаєте таку політику облудою, а я гадаю, що ви не маєте рації – ви надто упереджено на це дивитеся. Як і ви, ми, водяники… та годі про це. Я тільки хочу розповісти про Ропа. Так от, цей Роп, керівник партії, дістає вказівки від директора газети «Пу-фу» (це слово теж звичайнісінький вигук – означає «о!»). Звісно, директор газети Квікві у своїх задумах не вільний. Він підвладний мені.
– Пробачте. Але ж газета «Пу-фу», здається, друг робітників. І, одержуючи від вас директиви, сам Квікві…
– Безперечно, журналісти газети «Пу-фу» обстоюють робітничі права. Але ж вони звітують перед директором Квікві. А цей директор без моєї підмоги і дня не втримається, – пояснюючи, всміхнений Ґер забавляється щирозлотою ложечкою.
Позираючи на Ґера, я замість ненависті до нього відчув співчуття до журналістів газети «Пу-фу». Ґер, мабуть, не помітив, бо, роздувши живота, повів далі.
– Не думайте, що журналісти газети «Пу-фу» так вже й побиваються над долею робочого люду. Принаймні, у нас, водяників, кожен думає, як би спершу засягти собі чиюсь поміч. А втім, як ви гадаєте? Хто правує мною у цих клопітних справах? Дружина, чарівна моя половина, – і Ґер зареготався.
– Бачу, вас це втішає…
– Що не кажіть, а я таки задоволений. Я тільки перед вами такий відвертий, бо ви не водяник.
– Значить, кабінет міністрів від партії «Стогах» підпадає під владу пані Ґер?
– Так, але сім років тому війна вибухла через іншу жінку.
– Війна! І тут вона була?
– Атож, була. А коли буде ще, невідомо. В усякому разі, прилегла країна…
Оце вперше я дізнався, що держава водяників не ізольована. Ґер витлумачив мені, що водяники мають видр за ворогів і завжди з ними воюють. Але видри завжди підготовлені до війни, а тому ще не знали поразок. Та розповідь про ворожнечу між водяниками й видрами дуже мене зацікавила. (Адже й автор «Трактату про водяників», і Куніо Янаґіда[137], укладач «Збірника народних легенд Японії», про це не знали).
Перед тою війною обидві країни позирали одна на одну косо. Бо кожна побоювалася супротивника. Якось видра-самець завітав у гості до подружжя водяників. І от під ту пору водяникова дружина надумала вбити свого чоловіка за те, що він, мовляв, розпусник. А може, премія страхової компанії її привабила – чоловік був застрахований.
– А ви те подружжя знали?
– Тільки чоловіка. Моя дружина обзивала його негідником. Та, ймовірніше, він хворів на манію переслідування – казали, дуже боявся самиць… Отож, жінка сипнула йому до какао ціаністого калію. Але якось сталося, – може, й помилково, – що той трунок випив видра-самець. І, ясна річ, дав дуба. І тоді…
– Вибухла війна?
– Еге ж. Бо, на лихо, той видра-самець був високого стану й мав великі заслуги.
– І хто переміг у тій війні?
– Звісно, наша країна. За ту перемогу на бойовищі наклало головами триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот хоробрих водяників. Але порівняно з ворогом наші втрати мізерні. Хутра в нашій країні здебільшого з видр. Під час війни моя фірма не тільки виготовляла скляні вироби, але й поставляла фронту вугільну жужелицю.
– Навіщо?
– Ясна річ, замість страви. Нам, водяникам, коли животи з голоду позатягає, аби що-небудь кусати.
– Даруйте, але в нас без скандалу не обійшлося б.
– У нашій країні було б те саме, якби ми, я і філософ Маґ, не переконували: «Признайся у гріхах, і зло само щезне». Та, зрештою, моя фірма не тільки шукала зиску, а й палала любов'ю до батьківщини.
Саме тої миті прибіг кельнер. Чемно вклонившись, він, немов вичитуючи, мовив:
– У вашого сусіди пожежа!
– Пожежа? – Ґер злякано підвівся, а за ним і я. Тим часом кельнер, оговтавшись, докинув:
– Але її уже погашено.
Ґер крізь сльози радів. Поглянувши на нього, я відчув ненависть до цього директора фірми скляних виробів. Такий багач, а так і зостався нікчемним водяником! Я витяг з глека троянду.
– Хоча й пожежу загашено, а все ж ваша дружина, певне, ще й досі з переляку труситься. Передайте їй від мене оцю квітку.
– Дякую, – Ґер потис мені руку і, захихотівши тоненько, вів далі: – Сусіда наймає у мене будинок, а тому від страхової компанії й мені перепаде.
У мене ще й досі перед очима той Ґерів усміх, огидний і ненависний.
Наступного дня зайшов до мене студент Рап. Умостившись на кріслі у вітальні, він закинув ногу на ногу й понуро втупився у поміст, що навіть не видно було гнилого дзьоба.
– Рапе, що сталося? Чого ти сьогодні такий засмучений?
– Та пусте, дрібниця… – ледь-ледь підвівши голову, зажурено прогугнявив Рап.- Сьогодні я визирнув з вікна й ненароком прошепотів: «О, вже розцвіла ловимуха!» А сестра те почула – та як зарепетує: «То це я, виходить, ловимуха? !» А тут ще й мати – вона геть-то розпестила сестру – напосілася на мене.
– Чому твоїй сестриці не сподобалося, що ловимуха розцвіла?
– Мабуть, вона подумала, що я натякаю на неї: мовляв, ти вже дозріла ловити водяників. У сварку встряла й тітка, що не ладнала з матір'ю, і зчинилася буча. А п'яний, мов чіп, батько, зачувши крик, як візьметься поспіль усіх кулаками молотити! Тим часом молодший брат викрав мамин гаманець і подався чи то на кінофільм, чи куди інде… А я… а мені… – обхопивши голову руками, Рап зайшовся плачем. Мені, звісно, стало його жаль. Водночас я пригадав Токову огиду до сімейного життя. Тому поплескав Рапа по плечу, намагаючись утихомирити.
– Не журися. Таке з багатьма трапляється.
– Якби хоч дзьоб був цілий…
– Що ж тут удієш? Скорися долі. Піди до Тока.
– Ток мене зневажає. Бо я не зважився покинути родину, як він.
– То, може, звернешся до Крабака?
Від того пам'ятного концерту я подружив із Крабаком, тож вирішив одвести Рапа до видатного композитора країни во-дяників. Крабак жив куди розкішніше, ніж Ток. Але, безперечно, не так заможно, як капіталіст Ґер. У його покої, заставленому старожитностями – ляльками «танаґура», перським череп'яним посудом, канапою в турецькому стилі, – завішаному власними портретами, завжди гралися діти. А от того дня він сидів, обхопивши груди руками, сам-один, засмучений і похмурий, під ногами валялися клапті паперу. Рап з Током, напевне, часто бували у Крабаковому товаристві. Однак тепер, побачивши композитора в пригніченому стані, студент Рап, видно, розгубився і, привітавшись поклоном, мовчки присів у кутку світлиці.
– Що сталося, пане Крабак? – замість привітання спитав я.
– Питаєте, що сталося? Ох, ті критики – ідіоти! Вони сміють заявляти, що моя лірика ніщо порівняно з Токовою.
– Але ж ви знаменитий композитор…
– Це ще нічого. Ато ж вони базікають, що порівняно з Роком мене не варт і композитором називати.
Композитора Рока часто порівнювали з Крабаком. Та, на превеликий жаль, він не був членом клубу надлюдей, тому я не мав нагоди хоч раз з ним поговорити. Мені тільки доводилось бачити на фото його самовпевнене обличчя із задертим дзьобом.
– Рок, звісно, обдарований. Але його музиці бракує новочасного запалу, який переповнює твою музику.
– Ти справді так думаєш?
– Далебі, що так.
Умить Крабак схоплюється на ноги, бере ляльку «танаґура» й розбиває її об підлогу. Рап, очевидячки, злякався, бо, щось закричавши, хотів було дременути. Та Крабак дав знак, аби ми не лякалися, і вів далі:
[137]
Куніо Янаґіда (народ. 1875 р.) – відомий японський етнограф, засновник японського етнографічного інституту.