– Ти так думаєш, бо не розумієшся на музиці, як і простолюд. А я побоююсь Рока…
– Ти? Не прикидайся.
– Я? Анітрохи. Ні перед вами, ні перед критиками.
– Адже у мене, у Крабака, талант. Через це я не боюся Рока.
– А чого ж ти боїшся?
– Я побоююсь чогось непевного… от хоч би зірки, під якою Рок народився.
– Я щось нічого не второпаю.
– Гадаю, ти зрозумієш. Бачиш, Рок ніяк не підпадає під мій вплив, а я непомітно переймаю його думки.
– Просто в тебе вразлива душа…
– Але ти слухай. Тут не вразливість. Рок повсякчас щось вигадує, і ніхто не може його перегнати. І це мене дратує. На його думку, нас відділяє один крок, а для мене це десять миль.
– Але ж ваша героїчна кантата, сенсей[138]…
Крабак жалісно позирнув щілинками очей на Рапа.
– Постривай. Що ти у цьому тямиш? Я знаю Рока, як облупленого.
– Заспокойся трохи.
– Аби ж то я міг… Завжди якась нечиста сила зводить мене з Роком. Мені на поглум. Навіть філософ Маґ, здатний хіба що читати при ліхтарі книги, і той збагнув, що до чого…
– Як це так?
– Ну, заглянь хоча б у його останню книжку «Афоризми ідіота», – Крабак не передав, а майже кинув мені ту книжку. Відтак, усе ще згорнувши на грудях руки, випалив: – На сьогодні з мене досить! Бувайте!
Рап трохи оговтався, і ми вийшли надвір. Уздовж гомінкої вулиці у затінку буків тяглася низка крамниць. Ішли мовчки. Аж гульк – здибали пейсатого поета Тока. Побачивши нас, він витяг хусточку з торбинки на череві й став витирати лоба.
– Ох, і давненько я вас не бачив. Оце сьогодні надумав
завітати до Крабака.
Розуміючи, що не гаразд зводити на сварку двох митців, я наздогад сказав, що Крабак не в гуморі.
– Невже? Тоді я не піду до нього. У Крабака, напевне, нервове виснаження… Я теж два тижні не міг спати і цілком знесилів.
– Може, з нами погуляєте?
– Ні, сьогодні я вже нікуди не піду. Гей! – вигукнув Ток і схопив мене за руку. І враз його облив холодний піт.
– Що сталося?
– Що таке?
– Мені здалося, начебто з он того автомобіля виглянула зелена мавпа.
Я трохи захвилювався, хотів було відвести Тока до лікаря Чака. Ток не згоджувався, а пильно, якось підозріливо глянув на нас і проказав:
– Я зовсім не анархіст, майте на увазі. До побачення. А бачити Чака – крий Боже.
Ми зчудовано подивилися йому услід. Та де там ми! Лише я. Бо студент Рап посеред вулиці взяв голову між ноги і так позирав на світ. Подумавши, що він збожеволів, я смикнув його:
– Що це за жарти? Що з тобою?
Рап протер очі й напрочуд спокійно відповів:
– Мені стало сумно, тож я і глянув на світ навиворіт.
Але й це не зарадило.
Ось уривки з книжки філософа Мага «Афоризми ідіота»:
Якби-то щастя йшло в парі з мукою, а спокій – з утомою…
Ідіот усіх, крім себе, вважає ідіотами.
Себе обороняти важче, ніж когось. Не віриш – глянь на адвоката.
Ми любимо природу, бо вона не почуває до нас ні ненависті, ані заздрощів.
З пихи, пристрасті й сумніву одвічно постають усі злочини. А мабуть, і всі чесноти.
Жити найрозумніше – це зневажати звичаї епохи, але нітрохи їх не порушувати.
Угамування матеріальних прагнень ще не приносить спокою. Щоб його дознати, треба стримати й духовні бажання. (Під цим уривком Крабак провів нігтем).
Найдужче нам кортить гордитися тим, чого не маємо.
Кожен ладен трощити божків. Водночас він не від того, щоб і собі стати на їхнє місце. Але, щоб сидіти на ідольському троні, з ласки Божої треба бути ідіотом, злочинцем або героєм. (Під цим уривком Крабак залишив позначку нігтем).
Ми не щасливіші за людей. Люди не еволюціонують так, як водяники.
Творити – значить могти, могти – значить творити. Зрештою, наше життя не виривається з цього замкнутого логічного кола, тобто стає безглуздим.
Може, потрібні нам у житті ідеї вичерпались уже три тисячі років тому, а ми лиш роздмухуємо давнє вогнище.
Наша особливість: ми звикли шукати чогось поза нашою свідомістю.
Коли Бодлер збожеволів, його уявлення про людське життя замкнулося у слові «жінка». Та цим не все сказано. З довіри до його незрадливого поетичного таланту забувають про слово «шлунок». (Під цим уривком Крабак залишив позначку) .
Якщо до кінця слухатися доказів розуму, то, природно, ми мусили б заперечити своє існування. Вольтер, зробивши розум своїм богом, прожив цілий вік щасливо, і це тільки показує, що люди не набагато випередили водяників.
Одної вельми прохолодної днини пополудні, коли вже обридло читати «Афоризми ідіота», я вирішив провідати філософа Маґа. На розі безлюдної вулиці під муром я побачив змарнілого, як скіпка, водяника. Виявилось, це був той самий водяник, що недавно поцупив у мене авторучку. «Ну, – думаю, – попався, братику!» Не гаючись, я гукнув дебелого поліцая, що якраз проходив.
– Будь ласка, допитайте цього водяника. Місяць тому
він потяг у мене авторучку.
Поліцай підняв угору праву руку з тисовим кийком (у цій країні замість шаблі у поліцаїв кийки) й гукнув водяника:
– Гей, ти!
Я потерпав, що той дремене. Але дивна річ! Водяник спокійнісінько підступив до поліцая і, згорнувши на грудях руки, пихато витріщився на нас. Поліцай, зовсім не сердито, вийняв з торбинки на животі записник і негайно взявся за допит.
– Твоє прізвище? – Ґурук.
– Фах?
– Кілька днів тому був поштарем.
– Гаразд. Оцей громадянин каже, що ти вкрав у нього авторучку. Це правда?
– Атож, украв місяць тому.
– Чому ти це зробив?
– Я гадав, що вона буде дитині за іграшку.
– Якій дитині? – поліцай кинув на водяника колючий погляд.
– Тій, що вмерла тиждень тому.
– Посвідку про смерть маєш?
Щупленький водяник витяг якусь цидулку. Тільки-но поліцай перевів погляд на той папірець, як лице його розпливлося в усмішці, і він поплескав злодійчука по плечі.
– Гаразд. Вибач, що потурбував.
Я збентежено глянув на поліцая. А тим часом миршавий водяник, щось бурмочучи, уже повіявся. Ледь опам'ятавшись, я запитав:
– Чому ви його не затримали?
– Він безневинний.
– Але ж він украв мою авторучку.
– Він узяв її для дитини. Але ж маля померло… Якщо у вас якісь сумніви, прочитайте, будь ласка, тисяча двісті вісімдесят п'яту статтю кримінального кодексу, – докинув через плече поліцай і зник. Що ж вдієш? Повторюючи в пам'яті номер статті, я хутко подався до Маґової оселі. Філософ Маґ завжди радо приймав гостей. Тож і цього дня у напівтемній кімнаті, попихкуючи цигарками, при столі у світлі кольорового ліхтаря сидів суддя Пеп, лікар Чак і директор фірми скляних виробів Ґер. Найдужче я радів нагоді поговорити з суддею.
– Пане Пеп, скажіть, у цій країні злочинців карають? – замість розпитувати про ту статтю з кодексу, почав я, присівши на крісло.
Пеп знехотя пустив клубок диму, а потім байдуже відповів:
– Так, карають. Бува, й на горло.
– Але ж місяць тому… – я докладно розповів про свій випадок, а потім вже запитав про тисяча двісті вісімдесят п'яту статтю кримінального кодексу.
– Ось ця стаття: «Якщо злочин учинено, але обставини його зникли, звинувачений не підлягає покарі». Стосовно до вашого випадку це означає, що той водяник невинний. Він узяв у вас авторучку ще батьком. А тепер, по смерті дитини, він перестав ним бути.
– Але ж це нелогічно.
[138]
Сєнсєй – вчитель; часто вживається як вираз шаноби до старших віком, посадою тощо (япон.).